На жаль, лікарі теж люди. Й були серед них різні. В мене брат на діалізі. Ходив до Фрезеніусу. Крутого центру. Так ось, їх головний лікар, втік у перші ж дні війни! Й перші два тижні весь персонал спонтанно й сам організовували: як допомогти людям? Бо без діалізу ці пацієнти ж не виживуть довго! Їм у мирні часи це робили тричі на тиждень по 4 години. З початком бойових дій стали робити двічі на тиждень по три години. Щоб не попасти під обстріли й встигнути відпустити пацієнтів до комендантської години. А потім було потрапляння снаряду біля радіозаводської лікарні. Й вимкнення світла й води, без яких діаліз не зробиш.... Майже тиждень брат чекав на якесь вирішення питання! Й Вайбер тоді погано працював. Й по телефонам не дозвонитися.... Він вже дуже набрався рідини, тяжко було ходити. А потім взнаємо випадково, що всіх уже відвезли автобусом до Черкас! А про нього забули... Й треба було якось самому вибиратися до Києва.
Зранку вони з дружиною пішли до маршруток, які вивозять до Києва, але їм відмовили у місцях! Не хотіли брати чоловіка, хоча й інваліда... Брат, який у Прилуках, ледве домовився через своїх знайомих з Бігового Чернігова, щоб якийсь бусик, що приводить гуманітарку, відвіз брата до Києва. Й вони з дружиною, сидячи на підлозі, виїхали. Я в цей час шукала можливість, щоб їм у Києві зробили діаліз. Дякувати Богу, коли вони приїхали на вокзал, їх там зустріли, провели у намет з медиками, викликали швидку, яка довезла їх до діалізного центру!
Там вони були три дні, їм робили діаліз два рази, щоб відкачати більше рідини. Й потім запропонували: відвезти їх до Черкас, куди поїхали інші чернігівці, або до Італії. Й вони обрали Італію. То й досі живуть там, отримує брат лікування й допомогу від цієї країни.
