Мені цікаво читати насамперед чомусь не хто де був і як там гарно, а як люди виїзжали, находячі в собі цю сміливість. Тому що офіційного дозволу від влади не було, люди їхали хто як може з волонтерами. Я спромоглася на виїзд аж в 20-х числах березня і про всі умови підвалу і виїзда знаю. І як Київ вже був "іншою планетою" з можливістю "тепер" жити і іхати далі куди завгодно.
я не дуже і планувала їхати. Сестра запропонувала разом пробувати. У неї двоє менших дітей, а у мене одна дитина, причому, відносно, доросла. Тобто взяти важку сумку, або пронести малого племінника вона може. Ми надивилися в соцмережах відео і фото з переповнених вокзалів, давку в черзі на потяг, багаточасові очікування, переповнені вагони. То їхали разом, щоб простіше в дорозі було. Плюс я захворіла перед виїздом, сильно, ліків вдома не було. То і батькам було спокійніше, щоб я поїхала і полікувалася. Теж заздалегідь не планували куди. Але ж у нас мама з Івано-Франківської області, то нас там чекали. І подружка моя хороша зі школи живе в Ризі, звала до себе, але я не хотіла так далеко виїздити.
Виїхали ми 14 березня. Транспорт волонтерсько-евакуаційний, то був один автобус і купа вантажних бусів різного калібру. З маленькими брали в автобус, з більшими дітьми - у вантажівки, без дітей не брали, в тому числі і літніх людей також. Але в тій тисняві може хто і вскочив у транспорт. В автобусі на 2-місних сидіннях розміщувалися по 4, решта стояли в проході. Речей в салон ніяких. Тиснява, духота, на вулиці мороз, дорога грунтова, пилюка, то вікна і не відкриєш. Дітей постійно закачувало. Були літні люди з онуками, теж ставало погано. Іхали близько 7 годин, але ж з дому вийшли о 6, пішки до 1 школи з Лісковиці, збір був на 7, а виїхали приблизно о 10, в Києві були, коли вже стемніло. Зайшли у приміщення вокзалу, а там вже все не так страшно, як бачили на фото у мережах. Ажіотаж вже минув, людей не багато було. Кругом волонтери. Підказали до якої зали йти, там на вході чергові, чи то волонтери, чи співробітники вокзалу. Ми одразу намагалися з"ясувати, як далі виїхати, а нам у відповідь: "проходьте, пообідайте, відпочиньте, тоді поїдете"
Ми все ще не вірили, що так просто буде далі поїхати, погодували дітей і знову розпитувати. Потім вже оголосили, які поїзди сьогодні будуть. Сказали, що всі бажаючі виїдуть в потрібному напрямку. За декілька годин два рази поїсти встигли. Моя донька, яка дома перші страви їсть раз на рік з боєм, із задоволенням їла волонтерський борщ, потім ще тушковану картоплю. При тому, що поряд лежало печиво, дітям був сік, для всіх чай/кава. Малому якихось пюрешок надавали. Вже як з сумками з зали виходили, то якісь булочки в дорогу дали. Дочекалися потягу, на пероні темрява, але очі вже треновані, швидко звикли. Підійшли до найближчого вагону, вийшла провідник, сказала, що всі поїдуть, але спочатку з дітьми (великі діти в Києві теж діти), потім решта. Дорослих без дітей, чоловіків теж брали. Ми особливо наперед не рвалися, людей не багато було, як зайшли, то місця були разом на всіх тільки в кінці біля туалету. Нам пропонували перейти в інший вагон, але то вже така дрібниця після всього. Звичайно ніякі кращі місця ми шукати не пішли. Ми і так не вірили, що можемо кожен окрему полицю займати і лягати спати. Сестра коло меншого сиділа, аж поки провідник не сказав, щоб займали ще одну полку і зручно розміщувалися. Думали, що десь дорогою ще люди будуть заходити, то щоб і їм місця були. Їхали в суцільній темряві, просили навіть телефонами не відсвічувати.
Ніхто ніде грошей з нас не просив. Самі дали чернігівським волонтерам, що вивозили, і в Києві тим, що їжею займалися. Потяг безкоштовний. Чай ранком за гроші
Провідники мали якийсь запас продуктів, бачили як ввечері наш побіг в сусідній вагон, дітям їжу віднести.
Вийшли в Коломиї на вокзалі, а там сирена. Брат зустрічав, помітив нашу реакцію і каже, що то кожен раз, як поїзд приїздить вмикають, щоб люди на пероні не скупчувалися, а розходилися швидше. Тоді ми повірили в це. Потім ще літаки наші були, дуже низько, сильний гул, лежиш на дивані і враження, що він прямо у вікно летить. Ввечері знов тривога на вулиці застала, малий дуже налаканий, пересиділи у найближчому сховищі. Хотіли їхати далі, але поки думали, куди податися, то якось вже звикли і залишилися.
Батьки залишалися вдома. Запас всього необхідного у них був. Дуже хотіли, щоб вони теж приїхали. Тато відмовився - будинок, кури, мама також, сказала, що не має здоров"я на таку дорогу. Кума сестри поруч живе, вона у волонтерському центрі їжу готувала, то брала туди телефони батькам зарядити і хліб періодично приносила. Інколи на пару годин вони ходили погрітися до сусідів, там пічка газова лишилася, то було тепло. Їм і ночувати пропонували, але не схотіли. Вже після звільнення області просили їх приїхати, щоб трохи відпочити, відновитися, але знов ні - город починається, тато на роботу почав ходити, ще здається і під час обстрілів, він мав доступ до старої слюсарної майстерні, яка не постраждала, то без нього вже ніяк там.
ото я написала
