Обо всём

[Хиппуня]

да, тут почитала, так такое впечатление, что у многих был отпуск с положительными эмоциями. Хорошо, когда можно ехать на встречу судьбе, жалко тех кто не мог вырваться и как вошли в стресс в феврале, так до сих пор в нем и находятся. У меня были сны интересные еще лет 20 назад, я проснулась тогда и подумала "какой бред", никогда такого не может быть, ну как, это даже не логично, и я ...да никогда? А когда то, что снилось реализовалось, меня это очень впечатлило, все таки наверное у нашей судьбы свои планы. Я очень люблю читать и слушать как сложились судьбы реальных людей. Какие интересные повороты жизни бывают, но зачастую только у тех, кто сам активен по жизни и не сидит на месте. Столько разных людей, городов, удивительных случайностей.. Я думаю, что эти события круто изменили нашу жизнь и мы сами для себя увидели в себе то, что не ожидали от себя и других .

[LIDO]

Кстати, ещё, насчёт Львова. На обратном пути довелось побывать немного в Варшаве и немного во Львове. И мне и детям тоже очень понравилось во Львове! Такая же старинная архитектура, как и в Риге. Более спокойный, несуетливый народ и величественность, что ли!
А вот Варшава на фоне Риги и Львова, немного проиграла.... Как-то впечатление большого муравейника! Где современный, урбанистический город, современная архитектура. Все куда-то бегут, спешат, несутся... Почти как у нас в Киеве!

[Anit]

останнім часом і мене підтіпує від російської, хоча все життя живу тут, а українською спілкуюсь тільки шостий рік. особливо після новин про обстріли, загибель мирних (а ще й коли це діти чи вагітні  ) і коли тривога починає волати. ну, пробачте, мене, російськомовні, отака я слабка.

ой, як мене тіпало після повернення, зараз вже якось звикла    Просто у спілкуванні не звертаю уваги, і сама можу з деякими людьми російською розмовляти. Але перші тижні мені здавалося, що україномовних у місті не лишилося - у магазині продавці російською звертаються, у транспорті кондуктор також, з роботи телефонують і теж російською. В магазинах Голідуву, коли зі мноювіталися російською і пропонували допомогу, я розверталася і виходилаз словами "дякую, мені вже нічого не потрібно".

да, тут почитала, так такое впечатление, что у многих был отпуск с положительными эмоциями.

це вже зараз такі емоції. Ми довго повернутися не наважувалися, бо ледве виїхали у березні. Син 21 лютого свою машину продав, нову не встиг купити. Єдина машина на той час була у брата чоловіка, але син, чоловік, його брат і батько 25 лютого пішли захищати країну, машину брат взяв з собою. Перші дні не планували виїздити і не шукали варіантів. Пізніше сестрі давали заправлену машину, але у нас немає кому за руль сісти, навичок водіння абсолютний нуль. Виїздили з волонтерами (Артем рокет), сестру одразу в автобус забрали, у неї малому 2 роки, а моїй 13, вона вже не дитина ледве впросилися стояти в проході. 6 чи 7 годин страшної дороги до Києва, я з високою температурою була, а далі вже зовсім інше життя. Чоловіку вже дорогою повідомила, що ми виїхали, зв"язок був рідко. І лише через пару місяців дізналася, що він тоді якраз в лікарні був, поранений, тільки прооперували.

[Майя2014]

да, тут почитала, так такое впечатление, что у многих был отпуск с положительными эмоциями. Хорошо, когда можно ехать на встречу судьбе, жалко тех кто не мог вырваться и как вошли в стресс в феврале, так до сих пор в нем и находятся. У меня были сны интересные еще лет 20 назад, я проснулась тогда и подумала "какой бред", никогда такого не может быть, ну как, это даже не логично, и я ...да никогда? А когда то, что снилось реализовалось, меня это очень впечатлило, все таки наверное у нашей судьбы свои планы. Я очень люблю читать и слушать как сложились судьбы реальных людей. Какие интересные повороты жизни бывают, но зачастую только у тех, кто сам активен по жизни и не сидит на месте. Столько разных людей, городов, удивительных случайностей.. Я думаю, что эти события круто изменили нашу жизнь и мы сами для себя увидели в себе то, что не ожидали от себя и других .

У вас дуже хибне враження, я з дитиною ледве виїхала, до цього життя в підвалі. І то це мабудь ну от так потрібно було щоб виїхати, з собою дитина, документи, трохи грошей, зовсім трохи одягу, буквально просто білизна. Іпланів що робити 0. Виїздили від дитячого світу. Думаю багато хто розуміє що там робилось. Ну ось ми приїхали у Київ, а далі що? куди їхати, що робити? Виїздили ну дуже спонтанно, уже ні зв*язку ні інтернету в мене не було. щою щось якось спланувати. Поїхали куди всі туди і ми, тоді бува евакуаційний поїзд Київ -Івано-Франківськ от доїхали до Львова. Добра людина порадила куди звернутися щоб переночувати. А так не знаю куди ми подались. І теж приїхали дається там пожити 3 дні, далі шукай собі житло. Так теж особливо не до прогулянок бо в голові крутиться, що далі куди далі.

[Kurabiye]

Просто психіка захищає нас наскільки може, тому страшне швидко стирається, ти його пам'ятаєш звичайно, але хороші моменти перебивають негатив. Хочеться пам'ятати саме зі позитивні емоції.
Я виїзджала в область, і то, я б не їхала, але забрала до себе подругу, а внеї батьки в Сновську, дзвонили і голосили, бо навіть там було чути, як обстрілюють Чернігів. А я ще й на Бобровиці, на самому виїзді живу. Її тато (70+) вже ладен був пішки йти в обхід, аби дитину забрати. Тому погодилася, сказала, що виїдемо. Виїхали 13 березня, як раз за пару днів до самих страшних обстрілів і бомбардувань Новоселівки і Бобровиці.
Їхали з 5 літрами бензину )) на Куликівку, сам процес виїзду з міста важкий. Грузиш всіх о 6й годині + вівчарка + кішка, на площу, простоїш в черзі, а не пропустили - вернувся, на наступний ранок те саме. Виїхали з 4ї спроби лише.
Доїхали до села, лишили машину практично в полі, нас погрузили на моторку, перевезли на той бік. Там вже були в кущах машини з районів. Всіх грузили і розвозили. Нас довезли до Березного, а там вже тато подруги забрав.
Дуже вдячна тим чоловікам з переправи. Самі організувалися, свої човни, своє паливо, свій час і здоров'я, навіть життя, бо в сусідньому селі переправу обстрілювали. Допомогали, як могли, і торби несли, і людей на інвалідних кріслах, мені собаку допомогали закинутив човен, бо не хотіла.
І в "окупації" були свої моменти, хоча Сновськ був вільний, проте були проблеми і з хлібом, і з грошима, і з в'язком. Але то таке. Пережили, і добре. Ще й трохи військам допомогали інформацією )
Тільки ж з'явилася можливість, то в травні і повернулася. Хоча була лише вода, ні газу ні світла до червня, але дома краще ))

[Дивна]

да, тут почитала, так такое впечатление, что у многих был отпуск с положительными эмоциями. Хорошо, когда можно ехать на встречу судьбе, жалко тех кто не мог вырваться и как вошли в стресс в феврале, так до сих пор в нем и находятся.

не знаю. кругом себе не помічала такого. навпаки активні люди кругом. чи то просто сама така, то й таких і помічаю. хоча є одна знайома, яка виїхала, правда, не в перші дні, але й досі стресує.

[Dgessica]

Anit, дуже цікава розповідь, багато помандрували, дізналися щось нове, природою намилувалися.
До речі, дивилася нещодавно випуск блогера-мандрівника Маші Себової про Швейцарію, так ось там, як виявлось, дуже організовані сховища по всій країні. Такі, що можуть розмістити у собі повністю усю кількість населення. Вони добре обладнані, до недавніх пір там завжди був запас їжі і води на 2 тижні.
Дочиталася про поранення чоловіка. Маю надію, що з ним зараз вже все добре і він здоровий. Ваші чоловіки - справжні воїни. Дякуємо захисникам і їх родинам.

Майя2014, так, чую від усіх, що у Польші гарні люди. Ще жодного протилежного відгуку не чула. Усі кажуть, що такі привітні і ласкаві, що від рідних своїх люей таких добрих слів та вчинків не чули і не бачили, як від них.
Щодо міста Лева....була там, але чи то я не в настрої була, чи зорі якісь інші були.....місто сподобалося, має свій колорит, але сказати, що воно справило на мене незабутнє враження не можу. Кам'янець-Подільський - ось там моя душа літала, туди повернулася б ще раз для відпочинку.

LIDO, да, как говорят: мечтать нужно осторожно, а то мечты могут осуществится ))
у вас тоже бесценный опыт, из путешествий человек всегда возвращается уже другим
а в Европе все водители, наверное, такие, у них же и штрафы за нарушения другие
п.с. в вашем районе прилетов не было, что в подвал даже не спускались? все дома в округе целые?
наш район не может таким похвастаться, увы.

Хиппуня, вы безусловно правы, "под лежачий камень вода не течет"

Дівчата, вас усіх читати дуже цікаво. Щодо мовного питання - воно не легке. Для себе я його поки що так і не вирішила. Погоджуюсь з тим, що все ж таки справа не в мові, а в людяності. Багато наших захисників розмовляють російською. Дуже хороших хлопців. А є, можливо, україномовні, але не чесні і не добрі люди. Напевно ж є, бо не в мові справа. Але.....слухала відео, читала дописи, думала, аналізувала.....ось справді, якби не було у нас російськомовних, то може б не було у росії цього приводу "йти звільняти російськомовне населення". І хто зна, який привід вони будуть використовувати у майбутньому. В мене немає "предвзятого" відношення до людей, які говорять російською чи українською, мені не зрозуміло, чому ми в середині своєї єдиної країни ділимося на два табори. При чому російськомовні толерантно відносяться до україномовних, а ось україномовні навпаки. Думаю це тому, що переходити на іншу мову спілкування важко, якщо тебе не підтримують оточуючі, тому і йде це відчудження, бо ти намагаєшься, але не отримуєщ підтримки, середовище мовне інше. У повсякденному житті я спілкуюся російсьокю. Письмово намагаюся іноді українською. Вчора спробувала на ринку розмовляти українською, підходила до різних точок, купувала багато що. Лише одна людина перейшла з російської на українську і я одразу відчула полегшання, одразу висловлювати свої наміри стало простіше, бо я відчула підтримку. Якщо я розмовляю російською, то немає цього відчуття складності, бо цією мовою я розмовляю з дитинства і так мені простіше. А, ось ще: думаю я російською мовою, тож іноді потрібно переклаати у голові слова і речення, перед тим, як висловити свою думку. І ось це мені подобається, бо так тренується мозок, таким чином приходить формування нових нейронних зв'язків. Все просто, тут мені самій цікаво. Але я хочу, щоб ставлення до людини не визначалося тим, на якій мові вона говорить. Деяким дуже важко, бо зовсім не вчили українську навіть у школі, не чули її, не читали на ній. Але вони усім серцем - українці. Мова - це привід до розколу в середині країни, якого не повинно бути.

[umum]

Може відновимо своє коло спілкування по-маленьку )
Час іде, все навколо нас змінюється. Ми змінюємося.
Впевнена, кожному є що цікавого розповісти. Доброго, сонячного....або не зовсім.
Звісно, рідна домівка - це наше коріння. Не думаю, що хтось покидав її з легкістю, лише якщо людина звикла до різних подорожей, і вдома проводила може місяць на рік. Таке...вдома і стіни допомогають, як говорять. Мої знайомі деякі повернулися із-за кордону, а деякі ще ні. Дехто, повернувшись, прагне поїхати знову, бо там сподобалось більше, можливості нові з"явилися і таке інше.
Із задоволенням послухала би розповіді тих, хто був поза містом (не важливо, після початку війни чи ще до неї, в середині країни чи за кордоном). Хочу почути, що саме вас вразило деінде, що викарбувалось у пам"яті, що проникло до серця, що сподобалось, що ні. Враження, хочу враження. Від міст, селищ, країн, людей, порядків, устроїв.
Сусідка зараз в Тернополі, то каже, що мовне питання у місті стоїть дуже гостро, що у нас більш толерантно відносяться до людей, які розмовляють російською, а там важко. Роблять зауваження, обраховують на касі, якщо спілкуєшься не українською.

Були по місцю, розповідати не буду. хто був, той знає. хто не був, неодноразово чув...
у другій половині квітня вирішила поїхати до сестри у Чехію. у квартирі холодно, роботи нема, а вона кликала.  після того ще були  Польща, Австріїя, знову Чехія (сподобалось там)). всюду як туристи, за все платили: проїзд, житло, харчування.. вообщем, "завдяки війні" поподорожували по Європі)
більшість подруг і знайомих за кордоном: Польща, Німеччина, Італія, Франція, Австрія, Турція, Чехія.. але  жодна з них не хочуть залишатися, чекають перемоги України, щоб повернутися.
щодо Львова, особисто мені не "зайшов", хоч кілька разів там була.
і взагалі, Че - це любофффф!!! сподіваюсь, не доведеться вимушено звідси їхати!
щодо мови.. десь півроку тому якось само собою захотілося перейти на українську. мені головне, щоб це не було примусово). на роботі я одна така, дома теж. стикалась із скептикою, але мені все одно. русская речь "ріже слух", але це особиста справа кожного. хто я така, щоб комусь вказувати, якою мовою спілкуватися..

[LIDO]

п.с. в вашем районе прилетов не было, что в подвал даже не спускались? все дома в округе целые?
наш район не может таким похвастаться, увы.

Да. Слава Богу, но наш район практически не пострадал. Мы только утром видели гостиницу Украину, стадион, возле телевышки и детской стоматологии. Дым с вокзала и Химволокно.
Под домом течет Стрижень, с которого воду набирали для хознужд днём. Во дворе один сосед каждый день на два часа выносил генератор, чтобы зарядить гаджеты и фонарики. Потом он же, после обеда, привозил хлеб или батоны во двор. Возле самой речки мужчины построили туалеты деревянные аж на 4 кабинки! В общем, у детей впечатлений было море! И, Слава Богу, не самых страшных ...
Щодо мовного питання, то повністю погоджуюсь з тобою. Я теж завжди розмовляла лише російською. Нею й думаю. Тому писати тексти українською набагато легше, ніж розмовляти. Коли є час на міркування. Та й тих, хто розмовляв би навкруги українською в мене немає. З дитинства я чула лише російську. Нею розмовляли мої бабусі й прабабусі, це мова мого дитинства й юності. Моїх друзів та знайомих.

[Хиппуня]

У вас дуже хибне враження, я з дитиною ледве виїхала, до цього життя в підвалі. І то це мабудь ну от так потрібно було щоб виїхати, з собою дитина, документи, трохи грошей, зовсім трохи одягу, буквально просто білизна. Іпланів що робити 0. Виїздили від дитячого світу. Думаю багато хто розуміє що там робилось. Ну ось ми приїхали у Київ, а далі що? куди їхати, що робити? Виїздили ну дуже спонтанно, уже ні зв*язку ні інтернету в мене не було. щою щось якось спланувати. Поїхали куди всі туди і ми, тоді бува евакуаційний поїзд Київ -Івано-Франківськ от доїхали до Львова. Добра людина порадила куди звернутися щоб переночувати. А так не знаю куди ми подались. І теж приїхали дається там пожити 3 дні, далі шукай собі житло. Так теж особливо не до прогулянок бо в голові крутиться, що далі куди далі.

Та ні, воно не хибне. Мова про те, що люди по-страшному виїзджали, а вже через тиждень викладали в соцмережах щасливі фотки з різних сторін світу, а родичи досі сиділи в підвалах. Це я не з заздрості, просто дійсно згодна з тим що це добре що психіка у багатьох пластична і гарні спогади беруть угору. Мені цікаво читати насамперед чомусь не хто де був і як там гарно, а як люди виїзжали, находячі в собі цю сміливість. Тому що офіційного дозволу від влади не було, люди їхали хто як може з волонтерами. Я спромоглася на виїзд аж в 20-х числах березня і про всі умови підвалу і виїзда знаю. І як Київ вже був "іншою планетою" з можливістю "тепер" жити і іхати далі куди завгодно. Про чоловіків теж тема цікава, про їх почуття, коли дома залишились діти з дружиною і не можуть виїхати. Я вже давно звикла багато рішень приймати разом, а тут чоловіки всі з родини в врозсипну, хто де і між собою не можуть прийняти рішення як буде безпечніше.  Доречі дівчина на форумі створила тему про це все, але вона не активна саме тому, що ми і не хочемо згадувати. Про мовне питання повністю згодна Dgessica.  У мене така особливість, що звертаю увагу на якій мові пишу, коли розумію, що реально граматично неграмотна. А в побуті, якщо щось швидко потрібно вірішити, то чомусь звертаюся українською, а вже коли щось глобальне, то мимоволі здебільшого переходять всі на російську. І нічого тут не поробиш, бо думаєшь російською і в цьому не наша провина.

[Хиппуня]

Доречі, хочу подякувати, якщо вже така тема, всім лікарям і медичним працівникам, які залишились в місті. Що завдяки їм, було кому рятувати людей. А також тим, кто незважаючи на все консультував по телефону. Згадую, як лікар з Харкова надавала мені допомогу по телефону, знаходячись сама в таких же умовах. 

[Dgessica]

Доречі, хочу подякувати, якщо вже така тема, всім лікарям і медичним працівникам, які залишились в місті. Що завдяки їм, було кому рятувати людей. А також тим, кто незважаючи на все консультував по телефону. Згадую, як лікар з Харкова надавала мені допомогу по телефону, знаходячись сама в таких же умовах.

О так, це правда! А мене Риженко Олександр консультував по телефону і радив куди звертатися. Сімейного лікаря у місті, нажаль, не було, а він виставив свої контакти у мережі, щоб люди зверталися. А після відходу загарбників, мати одразу потрапила до лікарні по своїй хворобі + із запаленням легень. Лікарі, які залишились і допомогали, мене дуже розчулили. Я вже писала колись, що трималася досить добре, в мене істерії не було, але коли люди почали масово виїжджати, то відчула спустошення. Особливо тоді, коли потребували якоїсь допомоги, яку могла б надати людина, яка виїхала. У таких випадках розумієш, що місто сильне людьми. Люди - неймовірні. Саме вони - залізний каркас міста. Ми, ми з вами творимо і робимо наше місто таким, яким воно є. Тому погоджуюсь: лікарям великий уклін і шана.

[umum]

Та ні, воно не хибне. Мова про те, що люди по-страшному виїзджали, а вже через тиждень викладали в соцмережах щасливі фотки з різних сторін світу, а родичи досі сиділи в підвалах. Це я не з заздрості, просто дійсно згодна з тим що це добре що психіка у багатьох пластична і гарні спогади беруть угору..

У подружки кума після від'їзду почала викладати такі фото. І стороння людина подумає: ах ти ж бл@дь. А подруга розповідала, що у тої настільки не врівноважена психіка була, що вона завдяки цим фото "малювала" собі благополучне життя. І як би не так, то "поїхала" б уже..
Всі люди різні, не можно порівнювати. Постійно кажу це оточуючим. Мені коли кажуть: от я/ а у мене/а вона.. нервувати починаю..

[Gulchitay]

У подружки кума після від'їзду почала викладати такі фото. І стороння людина подумає: ах ти ж бл@дь. А подруга розповідала, що у тої настільки не врівноважена психіка була, що вона завдяки цим фото "малювала" собі благополучне життя. І як би не так, то "поїхала" б уже..
Всі люди різні, не можно порівнювати. Постійно кажу це оточуючим. Мені коли кажуть: от я/ а у мене/а вона.. нервувати починаю..

помітила, що багатьом просто потрібні "вуха", які б їх вислухали...
особисто я не хочу нічого розповідати, наче заново все переживаєш, мене накриває, настрій в *опу і т.д.
намагаюсь займати себе чимось позитивним, чи не вперше почала щось робити саме для свого особистого задоволення, а не для сім'ї, мами/папи/дитини

[Anit]

Мені цікаво читати насамперед чомусь не хто де був і як там гарно, а як люди виїзжали, находячі в собі цю сміливість. Тому що офіційного дозволу від влади не було, люди їхали хто як може з волонтерами. Я спромоглася на виїзд аж в 20-х числах березня і про всі умови підвалу і виїзда знаю. І як Київ вже був "іншою планетою" з можливістю "тепер" жити і іхати далі куди завгодно.

я не дуже і планувала їхати. Сестра запропонувала разом пробувати. У неї двоє менших дітей, а у мене одна дитина, причому, відносно, доросла. Тобто взяти важку сумку, або пронести малого племінника вона може. Ми надивилися в соцмережах відео і фото з переповнених вокзалів, давку в черзі на потяг, багаточасові очікування, переповнені вагони. То їхали разом, щоб простіше в дорозі було. Плюс я захворіла перед виїздом, сильно, ліків вдома не було. То і батькам було спокійніше, щоб я поїхала і полікувалася. Теж заздалегідь не планували куди. Але ж у нас мама з Івано-Франківської області, то нас там чекали. І подружка моя хороша зі школи живе в Ризі, звала до себе, але я не хотіла так далеко виїздити.
Виїхали ми 14 березня. Транспорт волонтерсько-евакуаційний, то був один автобус і купа вантажних бусів різного калібру. З маленькими брали в автобус, з більшими дітьми - у вантажівки, без дітей не брали, в тому числі і літніх людей також. Але в тій тисняві може хто і вскочив у транспорт. В автобусі на 2-місних сидіннях розміщувалися по 4, решта стояли в проході. Речей в салон ніяких. Тиснява, духота, на вулиці мороз, дорога грунтова, пилюка, то вікна і не відкриєш. Дітей постійно закачувало. Були літні люди з онуками, теж ставало погано. Іхали близько 7 годин, але ж з дому вийшли о 6, пішки до 1 школи з Лісковиці, збір був на 7, а виїхали приблизно о 10, в Києві були, коли вже стемніло. Зайшли у приміщення вокзалу, а там вже все не так страшно, як бачили на фото у мережах. Ажіотаж вже минув, людей не багато було. Кругом волонтери. Підказали до якої зали йти, там на вході чергові, чи то волонтери, чи співробітники вокзалу. Ми одразу намагалися з"ясувати, як далі виїхати, а нам у відповідь: "проходьте, пообідайте, відпочиньте, тоді поїдете"  Ми все ще не вірили, що так просто буде далі поїхати, погодували дітей і знову розпитувати. Потім вже оголосили, які поїзди сьогодні будуть. Сказали, що всі бажаючі виїдуть в потрібному напрямку. За декілька годин два рази поїсти встигли. Моя донька, яка дома перші страви їсть раз на рік з боєм, із задоволенням їла волонтерський борщ, потім ще тушковану картоплю. При тому, що поряд лежало печиво, дітям був сік, для всіх чай/кава. Малому якихось пюрешок надавали. Вже як з сумками з зали виходили, то якісь булочки в дорогу дали. Дочекалися потягу, на пероні темрява, але очі вже треновані, швидко звикли. Підійшли до найближчого вагону, вийшла провідник, сказала, що всі поїдуть, але спочатку з дітьми (великі діти в Києві теж діти), потім решта. Дорослих без дітей, чоловіків теж брали. Ми особливо наперед не рвалися, людей не багато було, як зайшли, то місця були разом на всіх тільки в кінці біля туалету. Нам пропонували перейти в інший вагон, але то вже така дрібниця після всього. Звичайно ніякі кращі місця ми шукати не пішли. Ми і так не вірили, що можемо кожен окрему полицю займати і лягати спати. Сестра коло меншого сиділа, аж поки провідник не сказав, щоб займали ще одну полку і зручно розміщувалися. Думали, що десь дорогою ще люди будуть заходити, то щоб і їм місця були. Їхали в суцільній темряві, просили навіть телефонами не відсвічувати.
Ніхто ніде грошей з нас не просив. Самі дали чернігівським волонтерам, що вивозили, і в Києві тим, що їжею займалися. Потяг безкоштовний. Чай ранком за гроші Провідники мали якийсь запас продуктів, бачили як ввечері наш побіг в сусідній вагон, дітям їжу віднести.
Вийшли в Коломиї на вокзалі, а там сирена. Брат зустрічав, помітив нашу реакцію і каже, що то кожен раз, як поїзд приїздить вмикають, щоб люди на пероні не скупчувалися, а розходилися швидше. Тоді ми повірили в це. Потім ще літаки наші були, дуже низько, сильний гул, лежиш на дивані і враження, що він прямо у вікно летить. Ввечері знов тривога на вулиці застала, малий дуже налаканий, пересиділи у найближчому сховищі. Хотіли їхати далі, але поки думали, куди податися, то якось вже звикли і залишилися.
Батьки залишалися вдома. Запас всього необхідного у них був. Дуже хотіли, щоб вони теж приїхали. Тато відмовився - будинок, кури, мама також, сказала, що не має здоров"я на таку дорогу. Кума сестри поруч живе, вона у волонтерському центрі їжу готувала, то брала туди телефони батькам зарядити і хліб періодично приносила. Інколи на пару годин вони ходили погрітися до сусідів, там пічка газова лишилася, то було тепло. Їм і ночувати пропонували, але не схотіли. Вже після звільнення області просили їх приїхати, щоб трохи відпочити, відновитися, але знов ні - город починається, тато на роботу почав ходити, ще здається і під час обстрілів, він мав доступ до старої слюсарної майстерні, яка не постраждала, то без нього вже ніяк там.

ото я написала