Із задоволенням послухала би розповіді тих, хто був поза містом (не важливо, після початку війни чи ще до неї, в середині країни чи за кордоном). Хочу почути, що саме вас вразило деінде, що викарбувалось у пам"яті, що проникло до серця, що сподобалось, що ні. Враження, хочу враження. Від міст, селищ, країн, людей, порядків, устроїв.
Сусідка зараз в Тернополі, то каже, що мовне питання у місті стоїть дуже гостро, що у нас більш толерантно відносяться до людей, які розмовляють російською, а там важко. Роблять зауваження, обраховують на касі, якщо спілкуєшься не українською.
Я з дитиною, сестрою та її дітьми були в Коломиї від середини березня протягом трьох місяців. Діти там в місцевій школі закінчували навчальних рік, ходили на тренування. Місто невелике, ми жодного разу не скористалися міським транспортом. Цікава архітертура. Багато кам"яних будівель. Моя дитина казала, що то не школа, а якійсь європейський університет
Весна там була значно теплішою, моя мала ще в квітні в річці ноги полоскала. Багато малих фірмових магазинчиків від виробників з навколишніх сіл, і просто малих продуктових, де крім звичних ТМ, як в супермаркетах, хліб чи якась молочка від малого виробника. Причому, свіжесеньке. Хліб місцевих видів, немає нічого спільного з "Рижський хліб", "Наша булочка". В один з таких ми постійно за кукурудзяним хлібом ходили, дуже смачно, тут такого не їли. А ось жодного нормального магазину з одягом не знайшли. Я собі все необхідне з гуманітарки взяла, в секонді щось докупила, а дочка весь час проходила в одній футболці, привезеній з дому і кофті з місцевого секонду. Їздили вдвох з донькою в Яремче на день - краса, але мало, за день ми не нагулялися там. Були і у Франківську двічі. Один раз ще в березні. Тоді тільки у волонтерському центрі побули, мала сортувала і фасувала продукти з волонтерами, а я для нашої команди одяг вибирала. І надвечір сходили Бистрицю подивитися і подвір"я одного місцевого майстра, він там "країну казок" створив. А потім ще в червні на зелені свята були. Сестра запросила, вона в Народному домі працює, в музеї. Один день були на пам"ятній ході і покладанні вінків до могили січових стрільців, допомагали їй з оформленням вінків, корзин - штучні там не використовують, то старшокласники сплели з хвойних гілок вінки, а ранком перед покладанням ми то квітами прикрашали. Ну а потім вже по місту гуляли - парк, "сотка", були в Ратуші на оглядовому майданчику - для мене дуже страшно, а донька в захваті. Під час тривоги нам "по блату"
провели екскурсію в музеях ратуші. Тоді моя дитина сказала тихенько "нарешті я розумію, про що мова, після навчання в Коломиї", до цього у нас історія був найпробленіший предмет у школі. Нарешті потрапили і в торгівельний центр, моя дитина перед поверненням додому отримала бажані речі в "Голді".
Ще їздили в Чернівці. Там брат зустрів, показав центр. Я і раніше в Чернівцях була, але ніколи не звертала увагу, що саме місто суцільні пагорби і багато брусчатки. В Коломиї так близькість гір не відчувалася. Ще й у Львів заїхали перед поверненням додому. До цього двічі була проїздом, не вразив зовсім, але ж всі знайомі, друзі в захваті від міста лева. Тепер і я в захваті, лиш мало побули, не все заплановане побачили. Доречі в самому центрі (5 хвилин пішки до Опери) знімали двомісний номер зі зручностями за 540 грн на добу.
Стосовно мови. У нас ніяких проблем не було, оскільки відповісти пару фраз в магазині або де інде, коли до тебе звертаються рідною мовою, для нас не складно. До того ж, ми там постійно українською розмовляли. Мамина сестра, у якої ми жили в Коломиї, працює у шкільній їдальні кухарем. З перших днів війни вони готували для військових, потім у школі жили переселенці, яких в тій же їдальні годували безкоштовно. Вона зауваження не робила, але дуже болісно сприймала, коли деякі люди, що жили там не один тиждень не хотіли навіть "дякую" українською сказати, а як щось спитати, зверталися принципово російською. Для місцевих російська чужа, то з якого дива вони повинні її розуміти? Це вже не мовне питання, а питання виховання і поваги до тих людей, що допомагають.
І ще одне актуальне питання - сховища. У Коломиї їх багато, по місту вказівники зі стрілками червоні, як пройти. Ті, що в навчальних закладах, музеях, організаціях у вихідні теж були доступні. Ми один раз під час тривоги біля вказівника почали озиратися, куди ж заходити, одразу нас помітив черговий, провів. Деякі були краще обладнані, деякі гірше, але вони були, і скористатися ними не проблема.
Стосовно житла. Що ми жили у родичів, зрозуміло з тексту. З нас грошей не брали, навіть за комунальні. Загалом по місту ціни на оренду виросли, але волонтери допомагали шукати нормальні варіанти, були люди, що безкоштовно приймали, або здавали за довоєнною ціною. Як і всюди. Там ще проблема, що місто мале, немає такої кількості вільного житла, як переселенців приїхало. В тому ж Івано-Франківську простіше було знайти і дешевше.
Сестрі потрібна була коляска для меншого, написали в місцевому телеграм-каналі, за пару хвилин запропонували безкоштовно і одразу брат привіз. Перед поверненням додому, сестра вимила її і залишила іншим потребуючим.
