Обо всём

[Glanna]

И ещё, близких родственников у меня, кроме родителей, в Че нет.
И в Украине нет, только в Москве. Так что никто, кроме брата из Москвы, не предлагал вывезти ребенка.
А знакомые, которые уезжали, вспоминали про нас уже выехав, а потом давали ,,умные,, советы, когда связь периодически прорывалась. А ещё ,,кулачки,, держали и советовали ,,подумать о ребенке,,
А реально помогала Оля Ginger с мужем и девочка из группы покупок, с которой до сих пор лично незнакомы
И один старый друг.
А ещё  замечательные соседи, хотя нас и оставалось 26

[Glanna]

Никому ничего доказывать не собираюсь. Был осознанный выбор.
Легкомысленности не было. Даже готовились. Накануне закупили продуктов, 23.02 сняла всю наличку, заправили полный бак в машине, уже неделю стояли тревожные чемоданы.
За три дня до начала было много разговоров, что делать, если все же начнется. Моя позиция была - не уезжать, это родной город, дом, в истории семьи уже была война и оккупация, никто не убежал.
Каждый сделал свой выбор. Кто-то остался, а кто-то уехал.
Не считаю свой выбор легкомысленным или неправильным.
П.С. а верили мы в наших мальчиков и девочек, которые берегли город, и в Бога

[Anit]

Ми досі не наважуємося повернутися. Якщо є машина, то одне. Принаймні так здається.
У нас немає. Син за тиждень до війни продав. У рідного брата чоловіка є, але вони з першого дня в ТРО, машина там задіяна, навіть свою вагітну дружину і малу дитину не встиг вивезти.
Ми виїздили з волонтерами, вже в середині березня. Сестру з дітьми одразу в автобус посадили, а мене з донькою не брали, велика вона вже. Ледве упросили. До Києва 6.5 годин стоячи в тисняві і задусі перенеслися надиво легко. Хоча я виїздила з температурою 38, приймала антибіотик, ще потім два тижні лікувалася, кашель страшенний був. Далі від Києва потягом з комфортом, кожен на окремій полиці, ажіотаж тоді вже минув, були навіть вільні місця у вагоні.
Коли виїздили, ситуацію з евакуацією знали з соц мереж, розуміли, що батьків не візьмуть волонтери. Але й вони відмовлялися. Вже коли міст зруйнували, син мій дав їх дані на евакуацію через частину, де він служить. Начебто погодилися, а потім телефонували і питали, чи не буде він мати неприємності, якщо вони відмовляться їхати. Тож не так просто літніх людей переконати.
І повертатися тепер страшно, бо розуміємо, що в разі чого виїхати знову немає чим.

[Dgessica]

Одна справа залишити літніх людей, які можуть дати собі раду, і зовсім інша залишити тих, які НЕ можуть фізично вижити без сторонньої допомоги. У другому випадку можна сміливо називати речі своїми іменами. Це не пряме вбивство, але ....це свідоме залишення у небезпеці безпомічної рідної людини, яке спричинило смерть. Засуджувати дійсно складно, кожен робить свій вибір, але таке траплялося і з тими доньками, в кого не було своїх дітей. Хоча і себе рятувати ніхто не може заборонити. Просто залишаючи лежачу чи важку, хвору людину, треба розуміти, що вона стовідсотково помре, якщо не знайдеться хтось, хто догляне. Якщо ж залишитись, то ніхто не дізнається наперед, як і що воно буде. Може виживуть усі, а може і загинуть. Тут не має можливості спрогнозувати, а от залишення в небезпеці такої людини майже стовідсотково прогнозується.

[Kurabiye]

Одна справа залишити літніх людей, які можуть дати собі раду, і зовсім інша залишити тих, які НЕ можуть фізично вижити без сторонньої допомоги. У другому випадку можна сміливо називати речі своїми іменами. Це не пряме вбивство, але ....це свідоме залишення у небезпеці безпомічної рідної людини, яке спричинило смерть.

абсолютно згодна.
з приводу ризиків. ніхто не знає, кого і де чекає смерть. Можна стояти в черзі за хлібом і загинути (як чоловік моєї колеги), можна на Бобровиці сидіти на лавочці під хатою під час бою та стрілянини, бо глухий і підсліпкуватий, і лишитися живим (як свекор знайомої).

[СветланаS]

В первый день выехать  -  это одно, а через две-три недели  -другое, сколько машин, покидавших Чернигов,  расстреляли  или взорвались на минах , выезжать тоже опасно было. Так что не судите.......
Я не могу понять людей , которые спотыкаясь удирали в первый день и забывали про родных : племянников, сестер , братьев , теть , дядь , забыли элементарно предложить им место для выезда, хоть места в машинах, микроавтобусах у них  оставались

Вот так все и познавались в беде, на будущее на таких даже и не стоит рассчитывать не помогут  , если вынуждены общаться, но зная на перед что это за люди.

[Dgessica]

Дитина в будь-якому випадку захоче їхати з мамою. А літня людина скаже: залиште мене у спокою, я своє пожила, як буде так і станеться..

По-різному буває.
Я, наприклад, на початку під час обстрілів сиділа вдома
Мама була у туалеті, а я в коридорі. Це найбезпечніші місця у картирі, але...
туалет з одного боку має стіну з вікном, далі дві стіни ванної кімнати, з іншого - дві стіни та двері.
коридор з одного боку має стіну з вікном, далі дві стіни ванної і ще стіна туалету, а от з іншого боку має одну стіну з вікном і все, більше нічого. Тобто у коридорі я не була досить захищеною. Вирішила спробувати тягати мати до підвалу.
Вийшло не дуже добре, вона не могла там висидіти, простудилася, навіть впала перед сходами, коли водила її до туалету і знову заводила. Другий раз сходи вона б не одоліла так одразу, а тим паче бігати туди-сюди весь час не змогла б ну ніяк, ще й пневмонію запросто заробити могла б. Тож я вирішила залишати її вдома під час тривоги, а сама бігала до підвалу. І ви б чули, як вона мене за це корила. За те, що залишаю її одну. За те, що не сиджу поряд. На пропозицію іти зі мною усе ж таки відмовлялася, бо нездужала, але вона не розуміла, чому я іду ховатися, а не сиджу поряд із нею. І цієї фрази про "я своє пожила" в неї ніколи не було навіть у думках. Вона досі вважає себе якщо не молодою ( хоча майже), то такою, якій жити ще довго, і вона не розуміла, чому я її залишаю. Якщо залишаю, це ж означає, що вдома небезпечно, а якщо я поряд лишалася, то ій було не так страшно ). Війна війною, але найголовніше понад усе саме її життя і комфорт.....Згодом мені вдалося (маю надію) пояснити їй, що якщо я не буду спускатися, а до нас щось прилетить, то шансів у мене вижити більше внизу, ніж тут. Що у неї більш безпечне місце, ніж у мене, де з одного боку лише 1 стіна, і та з вікном. То якщо звідти прямим прилетить, то в мене жодних шансів. Наче зрозуміла і вже потім не підіймала цю тему. Але те, що літні люди хочуть, щоб діти їхали, а їх залишали, то це насправді не так. Вони просто впевнені, що все буде гаразд, тому і не хочуть їхати. Якби розуміли, що може статись і не були такими самовпевненими, то може і їхали б. А ще батьки залишаються часто тоді, коли у них у самих ще є живі батьки і вони не можуть їх полишити, бо ті самі собі 5 л води не принесуть. Розраховувати на те, що їм хтось це зробить - не дуже гарна ідея, бо молодь здебільшого виїхала. Та навіть якщо якісь друзі чи знайомі здорові залишилися в іншому районі міста, то їм потрібно було дбати насамперед про свою родину, і зовсім небезпечно було б під обстрілами добиратися в інший  гарячий район міста пішки з тією водою задля мами знайомої, яку вона полишила, при цьому наражаючи на небезпеку не лише себе, а і своїх рідних, котрі залишаться без помочі так само, як і та людина, якщо тебе не стане. То ж я не звинувачую таких людей, бо це війна, у всіх різні обставини, котрих ми не знаємо, всі роблять свій вибір і їм з ним жити. Не звинувачую, але все ж таки осуджую. Повторююсь, якщо батьки можуть самі про себе піклуватися, але не хочуть виїжджати, то це одна справа. Люди дорослі і все розуміють, можуть оцінити усі ризики, якщо вони при розумі і при пам'яті. Але якщо з цим не все гаразд, якщо можуть потурбуватися про себе лише частково або ж взагалі ніяк не можуть, зважаючи на ті чи інші причини, то друга справа. Якби це сталося років хоча б 15 назад, і я б хотіла їхати, а мати ні, то може і я б поїхала. Вона тоді була ще при силі. Не знаю. Але зараз не доводиться обирати. Якби я поїхала, то її б живою навряд чи застала б. Я і так ледве її годувати встигала, та ще й вмовляла їсти по півгодини кожного разу, бо вона сидить над тарілкою і не їсть. Не було б кому вмовляти і гримати, не поїла б хоч одного разу...і усе, кома. А хто б це робив під час тих обстрілів, окрім мене? Так, люди допомогали один одному. Але кожний насамперед думав про свою родину, а не про те, що потрібно попіклуватись ще про когось. Звичайно, допомогали стареньким сусідам, але спочатку, у першу чергу, намагалися допомогти собі. А ті сусідки могли і не дочекатися другої черги. Особливо ті, які не сусідки, а в іншому кінці міста живуть. На жаль.

[oxi]

Большой вопрос, что было безопасней выезжать во время обстрелов или оставаться. Машину моих соседей которые выезжали расстреляли.
Одна из причин почему я не выехала и ребенок мой тоже был со мной, странно было б если б я осталась, а его отправила подвергая не меньшей опасности в дороге.

[Gulchitay]

не розумію, яки сенс один одному щось доводити, кожен прийняв своє рішення і вчинив так, як вважав краще для себе та своєї сім'ї

[Dgessica]

не розумію, яки сенс один одному щось доводити, кожен прийняв своє рішення і вчинив так, як вважав краще для себе та своєї сім'ї

Так, звісно. Кожен зробив так, як вважав за потрібне. Ніхто не каже, що його рішення вірне і правильне.
Але не усі люди похилого віку не хочуть більше жити або ж байдуже ставляться до того, що з ними буде завтра.
Мене так пристидили за те, що я ховалася у підвалі, а мати залишала вдома саму, що мені і зараз соромно, я наче провину почуваю за це. І таку.....не замалу. Що було б, якби я поїхала з моєю совістю, навіть не уявляю. Мабуть, я б і 15 років назад так не поїхала б, навіть якщо б хотіла і знайшла спосіб. Хтозна. Дякуємо, що до нас вони не дійшли і що не вчиняли таких звірств, як у інших містах і селах. І все одно маємо великі втрати живих людей, які жили разом із нами поряд, але яких вже зараз немає. Вічна пам'ять усім.

[Anit]

Я не могу понять людей , которые спотыкаясь удирали в первый день и забывали про родных : племянников, сестер , братьев , теть , дядь , забыли элементарно предложить им место для выезда, хоть места в машинах, микроавтобусах у них  оставались

Я абсолютно не ображаюся на таких. Якби мені в перший день запропонували їхати, скоріш за все, відмовилась би. Я ж і так з квартири до батьків у будинок пішла. А виїздили багато хто просто у навколишні села, майже те саме. А як би вони потім почувалися, запропонувавши виїхати в умовну Іванівку?

[Рысёнок]

Так, звісно. Кожен зробив так, як вважав за потрібне. Ніхто не каже, що його рішення вірне і правильне.
Але не усі люди похилого віку не хочуть більше жити або ж байдуже ставляться до того, що з ними буде завтра.
Мене так пристидили за те, що я ховалася у підвалі, а мати залишала вдома саму, що мені і зараз соромно, я наче провину почуваю за це. І таку.....не замалу. Що було б, якби я поїхала з моєю совістю, навіть не уявляю. Мабуть, я б і 15 років назад так не поїхала б, навіть якщо б хотіла і знайшла спосіб. Хтозна. Дякуємо, що до нас вони не дійшли і що не вчиняли таких звірств, як у інших містах і селах. І все одно маємо великі втрати живих людей, які жили разом із нами поряд, але яких вже зараз немає. Вічна пам'ять усім.

У 90% адекватних батьків єдине бажання - зберегти життя своїх дітей і внуків, навіть ціною свого життя.
Війна - страшна річ...
Якби вас вбило ,по дорозі в бомбосховище , вашій мамі було б простіше? Чи може їй стало б простіше,якби ви разом загинули?..
Вибачте,але тут навіть говорити нема про що.
За сповіддю - це в церкву.
Усім мирного неба і спокійного життя!

[Gulchitay]

Так, звісно. Кожен зробив так, як вважав за потрібне. Ніхто не каже, що його рішення вірне і правильне.
Але не усі люди похилого віку не хочуть більше жити або ж байдуже ставляться до того, що з ними буде завтра.
Мене так пристидили за те, що я ховалася у підвалі, а мати залишала вдома саму, що мені і зараз соромно, я наче провину почуваю за це. І таку.....не замалу. Що було б, якби я поїхала з моєю совістю, навіть не уявляю. Мабуть, я б і 15 років назад так не поїхала б, навіть якщо б хотіла і знайшла спосіб. Хтозна. Дякуємо, що до нас вони не дійшли і що не вчиняли таких звірств, як у інших містах і селах. І все одно маємо великі втрати живих людей, які жили разом із нами поряд, але яких вже зараз немає. Вічна пам'ять усім.

в когось є тільки батьки ,в когось батьки і діти, в когось і батьки, і діти, і коти-собаки
батьки приймають рішення - їдуть вони чи ні, якщо лежачий/сидячий і ти можеш примусити - це одне, а якщо ні?
якщо в тебе діти - треба спасати дітей, а батьки приймають рішення - з вами вони чи ні
тут на 2-ох стільцях ніяк не всидиш нажаль

а з приводу того, хто що каже - навчіться вже відправляти їх слідом за руським кораблем, не запропонував допомогу - проходь далі

[Круче всех]

Цей пост ще за березень, від знайомого волонтера, який вивозив людей, що не могли самі евакуюватись з частини міста, яка залишалась під нашим контролем.. на окуповану частину ніхто не їздив, бо це була смерть одразу для будь-кого  …
Без коментарів .. їх тупо немає ..

Він сидів біля кухонного столу, заставленого якимось брудним посудом, тримав у руках палицю і дивився на мене, як на прибульця.

- Пані Галина тут проживає? - нарешті спитав я, одночасно намагаючись тамувати подих від повітря, що здавалося абсолютно непроникним, настільки воно було насичене запахами немитого тіла, нечистот і залишків їжі.

- Що? Не чую. Кажіть голосніше, я майже глухий

Andrii Piven повторив своїм басом запитання гучніше, але це на діда не справило жодного враження.

- Ви збираєтесь на евакуацію? На Київ? - вже закричав я.
- Ні, я тут лишаюсь.
- Чому?
- Чекаю, поки мене заберуть.
- У Вас є рідні в інших містах?
- Так.
- У Вас є з ними зв'язок?
- Ні, та я сиджу чекаю на них.
- Коли?..
- Я не знаю. Але ж вони мене мають забрати. Мусять. Я давно сидю чекаю.

Ми з Андрієм перезирнулися, бо окрім нас нікого тут не буде.
Нікого.
І чекає він, напевне, вже з початку війни.

Його не було у списках на евакуацію, за ним ніхто не дзвонив.
Ми випадково на нього натрапили, коли шукали його сусідку пані Галину, за якою нас направив її син.

Взагалі все починалося непогано.
На годиннику 13.11, остання евакуація на сьогодні, бо режим тищі, обіцяний орками (яким би оксюмороном це не було), закінчувався о 14.00.

Однак коли ми прибули до під'їзду, почалися перші прильоти мін.
Поки далеко, але діри розміром з квартиру у висотних будинках яскраво демонстрували можливі перспективи перебування в цій частині міста.

Стрімголов (як це можна зробити у броніках) злетівши на 7-й поверх, ми вперлися у зачинені двері тієї жінки і я машинально штовхнув сусідні.
Там ми з дідом і зустрілися.

- У Вас є номери рідних? Збирайте речі, документи, поїхали.
- Там на тумбочці гляньте. Я готовий до від'їзду, - дід поплескав себе по внутрішній кишені, де, як потім з'ясувалося, був паспорт і пенсійне та вказав на чоботи. - Я готовий і я чекаю, поки вони мене заберуть.

Я просто вийшов з кухні.
Мене накрило.
Від усього.
Від далеких вибухів, від смороду, від усвідомлення того, що хтось лишає замкненими кішок та собак, а хтось - своїх старих.
Я пішов до тумбочки і знайшов номери телефонів трьох жінок - чи-то дочок, чи-то сестер.
Заніс його на кухню, де Андрій вже взував діда у черевики.

- Ой, у Вас же поламана нога??? Тут гіпс... Антоне, подай інші черевики, він в ці не влізе.

Подав, а сам в голос зачитав список номерів:
- Ваші рідні - це Ірина, Олена і Марина?
- Так, - очі діда засяяли, - це вони вас за мною прислали? Вони на мене чекають?
- Так... - мляво збрехали ми синхронно з Андрієм. - Вони вже чекають на Вас у Києві. Там же медики, військові. Там добре, тепло, вода, електрика, чистий одяг...

Він з Андрієм спускався цілу вічність.
7-й поверх.
Клятих 140 чи скіки там сходинок.

За цей час прильоти стали ближчими.
За цей час я встиг знайти Галину у сусідньому під'їзді, а також паралізовану жінку у приватному секторі.

Її покинув син і племінник.
Вона лежала під горою ковдр, поруч пляшка з водою, якісь пігулки.
На неї мені вказав здоровань з сусідньої багатоповерхівки.
Він весь час плакав, коли пояснював, як їй важко і що вона тут просто сама загине.

- Я не хочу евакуюватися, я помру тут, - категорично мовила вона на мою стандартну розповідь хто ми і нащо приїхали.
- Я зрозумів, - відповів я на непоставлене здорованем питання, - поїду на міст шукати бус і ноші, бо у нас тут тільки маленький седан. Її треба забирати. Ми повернемося. Ми повернемося.

Але ні.
Ми не повернулися.

Дід спускався занадто довго.
Як міг, але занадто.
Ще встиг дорогою розповідати, що з нього старого і взяти нічого, тому краще викиніть його десь тихо в кар'єр, ніхто і не дізнається.

А потім, вже біля мосту, почали лягати міни.

Галина накривала діда своїм тілом, ми втискалися в асфальт, рахували секунди і... вчилися слухати небо.

Оцей далекий "чпок" - це вихід снаряду зі ствола.
"Фррр" - летить.
Потім тиша.
Найтягучіша у світі тиша, яка триває лише мить, але за яку ти втигаєш всередині себе цілковито проговорити фразу:
"Оце вже по тебе чи ще ні?"
Зрештою "бах".
Якому радієш, бо почув, а отже це не фініта ля комеді.

"Що ми кажемо богу смерті? Не сьогодні" (с)

А потім... а потім ті самі янголи Ірпеня - медики на мосту - абсолютно карколомно під канонаду вибухів тягнули діда через річку в свою швидку, щоби домчати до Києва.
Навколо все рвалося, прильоти зносили будівлі вщент, а вони бігли з дідом і не кидали його.

Двері швидкої закрилися, машина зірвалася з місця і зникла з поля зору.

Я спустошено дивився на Ірпінь з краю урвища і згадував слова Юлія Паєвська, що "усіх врятувати неможливо".
Так само мовчки ми з Андрієм поїхали на Київ.
....

На Академмістечку дід сидів в інвалідному візку, оточений аж трьома МНСниками, які вже додзвонювалися його рідні, переписували дані паспорта та фотографували.
В руках він тримав гарячий чай і здавався трохи ошелешеним.

Ні, серйозно, ви - громадяни України - можете пишатися нашим ДСНС.
Тихим неквапом, але ми дісталися рівня розвинених країн, коли в разі чого вони і обігріють, і нагодують, і розмістять, і рідних знайдуть.
Незважаючи на вік, стать, національність, релігію, кількість днів без душу чи ванної, статків і рівня роздратування.

Обабіч на стільці сиділа пані Галина, плакала і губами мені прошепотіла, що на тому кінці дроту - син.
Я усміхнувся.
Вперше за ці півтори години.

Перевірили з Андрієм повідомлення, де хтось дякував за евакуацію, хтось повідомляв, що рідні самі вийшли чи їх хтось ще вивіз.
Згадав, що ми вивезли в багажнику авто з десяток котів бабусі, яка дивилася за домашніми улюбленцями усіх сусідів.
Бабусю теж вивезли, звісно.
Вперше в нашій історії вивезли домашнього щура.

Але я не можу потішити вас хеппіендом.
Ані через залишену жінку, ані через вбитого біля мосту журналіста, з яким ми неодноразово перетиналися і вже віталися.
На мосту взагалі всі одне з одним вітаються.

Міст життя чи як його там тепер називають.

Я не знаю, що в голові у росіян і нащо вони принесли таке горе на нашу землю, але всі вони мають повиздихати.
Їм має бути максимально боляче, хоч вони і не допетрають, за що.

А так...
Коли буде черговий зелений коридор - ми продовжимо.

І ще.
Не потрібно нам дякувати.
Дякуйте Збройним Силам України.
Виключно завдяки їхнім зусиллям нам вдається робити свою роботу.
Виключно завдяки ЗСУ.

Майте якомога спокійніший вечір.

[natali3]

Почему Вы вините тех, кто остался? Кто вам давал право? Остались, потому что надо было. И не доставайте своими писанинами.Остались , значит  плохие?Жить хочется всем и у кого есть дети и у кого нет, старикам, больным...И начинается то у вас так, то еще что не так.Кто вам позволял судить этих людей. Да мы остались, потому как верили в нашу армию.В наших обычных ребят , которые отвезли своих детей и вернулись. ЗАЩИЩАТЬ.
Вы лучше столько писали , когда обстрелы были, а то ни какой поддержки.
Противно уже.