А тоді люди говорили з солдатами. Я опинилася біля офіцера, він спокійно досить-таки відповідав, що дуже складно, що вбитий в його підрозділі один, є поранені. Про зброю люди питали, про танки, про ставлення місцевих. Сказав - по-різному ставляться, дуже по-різному...пояснював. Довго писати. Його хтось витяг з нашого оточення, щоб не мучили))) Дякували йому. Хлопців "розбирали" рідні, кількох не зустрічали (дай Бог здоров'я волонтерам!). Думаю, це вони й за столик з перекускою для хлопців подбали... А дівчина в вінку (та, яка найбільше вигуки патріотичні заводила) тихенько плакала біля автобуса...
А на зупинці я побачила маму воїна - в одній руці квіти, в іншій - камуфляжний спальник (підозрюю, вона сама в сина відібрала))). А хлопець її - з зовнішністю булгаківського білогвардійського офіцера - тут же, з дівчинкою за ручку. Любов у них. Ну як тут сльози стримати - як мама... Добре, що хлопчики живі. Добре, що зустріли як героїв. З влади ніхто не проявився. З одного боку - погано, з іншого - добре, що не було балаканини. Ми - це народ. І ми дякуємо. І за нас вони - хлопці - там. Мелькнули, правда - думаю, в ролі приватних осіб - Лебедь і молода Романова. Ну й все. А ми таки не гірші, ніж Суми й Одеса, і Миколаїв)))) Незважаючи, що пізній час був. Дякую Розочці за повідомлення про зустріч й дівчатам, які великими буквами уточнювали час в темках. Миру всім нам.
Виявляється - волонтери "витягли" на площу трьох поранених з госпіталю (одужуючих, звичайно))), щоб вони могли побачити й обняти побратимів, які повернулися. А ще волонтери заїхали за квітами - то продавець, дізнавшись для кого вони, віддала 50 троянд безкоштовно. Люди, ви реально ЛЮДИ!
