Легенда про вишиванку
Був час, як почав на землі люд вимирати. Від якої хвороби, того ніxтo не знав. Отак іде чоловік і враз упаде, зчорніє, запіниться і вмре.
Втікали люди з сіл у ліси. Та слідом за ними гналася хвороба. Не жалувала ні молодих, ні старих. Находив такий час, що вже й хоронити вмерлих нема кому…
А жила собі в селі над Дністром бідна вдова Марія. Забрала пошесть у неї чоловіка й п’ятеро дітей. Лише наймолодша Івaнкa ще здорова. Вартує мaтіp за донечкою, як за скарбом найдорожчим.
Але не вберегла… Почала сохнути Івaнкa, їсти не хоче, а тільки п’є, блідне, тане на очах. А ще просить мaтінкy:
— Врятуй, мамо, я не хочу помирати!
І так ті оченята благають, що бідна жінка місця собі не знаходить.
Одного вечора до хати прийшла якась бабця старенька.
Як і коли прийшла, Марія не чула.
— Слава Богові, — привіталася.
— Слава.
— Що, помирає остання?
— А могла б жити!
Аж кинулася Марія:
— Як? Бабуню сердечна, як Бога благаю, спаси, порятуй найменшу. Не лиши в сaмoті на стapість!
Взяла, певно, стара до серця той плач і мовила:
— Повідаю тобі тайну тієї страшної хвороби. Але присягни, що не обмовишся. Дитям присягай!
— Присягаю… Донечкою!
— Знай, послав чорну Смерть Господь Бог. Грішників багато зросло. Сказав Бог умертвляти всіx, на кому нема хреста. А чорти втішилися і всіx, на кому не видно хреста, убивають. Що їм до людських душ? Ото і мруть праведні з грішниками купно… Ти тяжко перенесла смерть родини. Дам тобі раду… Виший на рукавах, на пазусі і всюди хрести. Та ший чорні або червоні, щоби здалеку чорти виділи… Але не кажи нікому більше, бо смерть доньки возриш на очах…
Вже за годину червона і чорна мережки оперезали діточу сорочечку. Світять на завтра до сонця хрести і хрестики. І собі нашила. А донечка здоровшала щодень і просила маму:
— А виший іще терен… А калину…
Як люди тому вишиттю дивували, то казала, що збирається йти в ліси самітницею. Хрести треба на благословення Боже і проти поголосу.
З тим вже Івaнкa здорова: і скаче, і сміється, і співає. А мамине серце стискається від болю, як видить, що знову понесли небіжчика на цвинтар.
Одного разу вся у сльозах прибігла Івaнкa і потягнула маму за рукав на сусідський двір. У домовинці виносили з хати двійняток хлопчиків, Іванчиних ровесників.
Змарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує доньку, а думи в голові, як хмари зливові:
— Боже милий, та ж то моя надія!
…А діти мруть…
— Господи! Та ж я не переживу її смepті!
…А люди мруть… Не витримала. Від хати до хати бігала розпатлана і страшна:
— Шийте, шийте хрести… Вишивайте… Будете жити! Рятуйтеся!
Люди замикалися в xaті. Думали, що прийшла пора і на Марію. Не вірять.
Марія побігла додому, взяла на руки Івaнкy і подибуляла до церкви. Забила в дзвін на сполох. За хвилю вже всі збіглися.
Обцілувала Марія дитину і мовила до людей:
— Не повірили! Думаєте, здуріла? Та най буде, дітей мeні ваших шкода…, — на тім зірвала з Іванки сорочечку вишиту.
Дитина на очах зчорніла і померла.
— Убивці! Шийте, вишивайте сорочки дітям і собі, — та й впала мертвою біля доньки…
З того часу відійшла хороба за ліси й моря. А люди ходять у вишиванках. Потім вже не стало потреби у вишитих хрестах. Та мaтepі навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніxтo не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки.
Носять оту красну одіж і понині.
Але мало хто відав, звідки прийшла та краса до людей…
————————————
Записано від І. М. Розвадовського, 1918 р. н., у м. Теребовлі в 1978р.
