у меня вот такая история ( не моя) 
Я довго думала, чи варто розказувати цю історію. Але вирішила, що треба. Дуже і дуже треба.
Назву її так.
"Вбиває не мобілізація, вбиває байдужість".
Вечір, п'ятниця, дощова погода. Як і щотижня, збираюся додому в Чоп.
Автовокзал, каса, маршрутка...
На зупинці стоїть зо 15 людей, і в сторінці одненький худорлявий хлопчина, років 19. Маршрутка ще закрита, водій про щось говорить із касиром, думаю, встигаю втікнути по білет.
Успішно виконавши операцію, прямую до маршрутки... Люди вишикувалися у чергу... Контролерша перевіряє квитки при вході... Я стою акурат за хлопчиною... Темно, здалеку зразу не помітила... Великий "вещь-мішок", обсмалена форма, підкопчена шапка і, здається, злегка підгорілий бушлат. Зате берці хороші - натівські smile emoticon правда, видно, що і вони зазнали пригод уже...І нашивки: український стяг - на одній руці, і підрозділ - на другій (свідомо не пишу, який саме, однак підкреслю: ці - зі скромних, котрі не нитимуть, не проситимуть нічого зайвого і просто соромляться щось просити...).
Підходить його черга. Опускає голову і хоче зайти у маршрутку. На що контролерша підіймає дикий крик, мол, не можна, іди в касу за білетом. Він мовчить, опустивши голову. Нічого не вимагає і не просить - мовчить. Та кричить ще гучніше, повторюючи одне і те саме. Тут я не витримую, вступаюсь.
- Жіночко, - кажу, - ви хіба не бачите ХТО це? Хіба автостанція і водій збідніє, якщо допоможе Героєві дістатися додому? (звісно все говорила не так красно і не так спокійно, але суть - та)..
- А мене не цікавить хто це! Хочеш додому - купи білет.
Сварюся з нею ще хвилин зо п'ять. Хлопець ніяково мовчить. А за мною, НА ХВИЛИНОЧКУ, стояли з десяток людей, між іншим і дорослих чоловіків теж. І Ніхто, НІХТО більше не вступився за юнака у злегка обгорілій формі... Він -мокрий до ниточки, просмалений геть.. і всім оточуючим нема діла...
- Добре, у нього є білет, - випалюю. І простягаю хлопцеві свій, показуючи, аби заходив.
Обертається на мене цей... ні, не можу написати більше хлопець.. Чоловік. Очі стривожені, зніяковіла усмішка... Видно, що не знає, що робити. Засовую білет у кишеню його потрепаного бушлату і ледь чи не силоміць "пхаю" в автобус.
- Добре, дівчино, тоді нікуди не їдете ви! - випалює "мила" контролерша.
- Та без питань, іду по інший білет.
Минаючи чергу байдужих і про щось хіхікаючих людей, чимчикую у касу знову. Беру білет і гордо сідаю в автобус.
Тьфу, так противно на душі після цієї сцени. Гидко від байдужості людей, гидко, коли не бачать/не хочуть бачити тих, завдяки яким вони можуть отут мирно сміятися і жувати автовокзальну булочку.. БО десь там, на палаючому Сході, отакі сміливі Чоловіки охороняють наш спокій і наше мирне небо.
Сідаю через прохід від нього. Звертаюся пошепки:
- Звідки?..
- Звідти живими не вертаються... - дуже хрипло каже мені..
А я сідаю на своє місце і тихо плачу. Розумію, чому він нічого не відповідав хамуватій жіночці... І ще знаю, що він дійсно з самого пекла.. додому на кілька днів.. а тут - байдужість і хамство.
Як він тяжко кашляв, протягом усієї дороги!!! А у мене із кожним його "кхе-кхе" серце обливалося кров'ю....
Кидала короткі погляди і мовчки кивала з подякою... Опускав очі, усміхаючись..
Вийшов раніше Чопа... І поки стояв, чекаючи зупинки автобуса, кидав погляд у мою сторону. Я ж, голосно, на всю маршрутку: "Дякуємо Тобі, хлопче!". Автобус зупинився, він виходив, а я йому вслід: "Слава закарпатським Героям". І він уже знадвору, певно зібравши останні сили, поміж "кхе-кхе", відповів: "Слава Україні"...
Дорогою додому я все думала і думала: про людську байдужість, закривання очей, твердження "це не наша війна", оце тупориле рагульське хамство...
І не кажіть про вату, про переселенців поганих, про ще якісь отакі безглузді речі - відкрийте очі НА СЕБЕ! подивіться навколо - на оточуючих. Та наших рагулів і місцевої "вати" - достатньо! І не соромно ж...
Скажіть, ну хіба наші Захисники не варті бодай вашого "дякую"? Вашої усмішки із розумінням? Невже це так тяжко?
Благо, є отакі Мужчини! Наші Хлопчики! Наші ріднесенькі захисники! Доземний уклін...
