"Як вареники варили кум та я"
Кум поїсти неабиякий мастак. Йому жінка, що не зварить, все не так.
Вередує: — Як з'їдаю твій обід, наче гирю закладаю у живіт.
Он торік я в ресторані,— каже,— був... Ледве миску з деволяєм не ковтнув.
Там таку дають підливку — смак і шик! З нею з'їсти можна власний черевик.
Раз в неділю ми остались без жінок: подались вони раненько на товчок.
Ми із кумом закурили, сидимо. Кум наліво, я направо — плюємо.
— Не зоставили нам їсти, то й нехай... А ми зваримо вареники давай!
Налили ми в ночви свіжої води. Півмішка муки засипали туди.
Я качалку взяв, а кум мій — макогон, тісто туго замісили, як гудрон.
Дріжджів кинули дві пачки — красота! Потім перцю і лаврового листа.
Тісто витягли на стіл ми та й січем — я ножакою, а кум мій сікачем.
В казані кипить, аж піниться вода. Я ліплю, а кум вареники вкида.
На вусах у мене тісто, в нього сир. Кум по кухні походжа, як командир.
— Хай живіт,— говорить,— лопне, а жінкам й отакунького вареничка не дам!
В казані вода вирує, булькотить. Сир гарячий нам на голови летить.
Покипіло так не більше двох годин, бачим: збились всі вареники в один.
Ми вареник той штовхаємо до дна, а він лізе, випирає з казана.
Кум говорить: — Ну, нехай вже буде так. Покуштуємо, яке воно на смак.
Поділили ми вареник, сидимо. Кум виделкою, я ложкою — їмо.
Я помалу ремиґаю, кум жує. — Ну,— цікавиться,— як враження твоє?
— Я показую на пальцях і стогну: зуби злиплись, язика не поверну.
В кума очі лізуть з лоба — не ковтне. Просить: — Стукни по потилиці мене!
— Я як двину його в шию кулаком! Тут відразу нам полегшало обом.
Кум затявся на своєму: — А жінкам я однаково й понюхати не дам!
— Те, що я не з'їв і кум мій не доїв, потаскали кабанові ми у хлів.
А кабан понюхав тісто, кашлянув, перекинувся в баюру і заснув.
Кум штовха його: — Пардон, мусьє кабан! Вибачайте, я не знав, що ви — гурман.
Може, й ви вже захотіли в ресторан? — І надів йому на голову казан...
Павло Глазовий
