«Прийшла Любов, хоч я її не кликала»Прийшла Любов, хоч я її не кликала,
Ба, навіть більше - проганяла геть,
Щодня її прокльонами я сипала,
Вона була для мене, наче смерть.
В очах її я біль болючий бачила,
Який мене на шмаття шматував,
Вона дня мене аніщо´ не значила,
Її вогонь не зігрівав – вбивав.
Всі зачинила двері крі´пко-на´кріпко,
Замками їх скувала силоміць,
Любов під ними сіла і заплакала,
Навколішки пред ними впала ниць.
Ні, не просилась увійти, побачитись,
Ні, не гукала вийти на крильце,
Молила лиш не гнать від себе за´очі,
І ладна все була віддать за це…
Прийшла зима, холодна, люта, сніжная,
Скувала крига ріки і серця,
Любов крізь шибку подивилась з ніжністю,
На ґанок принесла мені дрівцят.
Горить камін, потріскує, вилискує,
Замерзлий камінь в грудях відтава,
В очах зрадлива крапелька виблискує,
Злітають, наче птахи, з вуст слова:
«молю Тебе - хто знає все, і бачить все,
Врятуй, не дай замерзнуть їй в снігах,
Відлигу підстели колінам стесаним,
Відклич метіль, пропасти їй не дай».
Одна вона мене в біді не кинула,
Зірвала пута з серця кам’яні,
Із пащі завірюхи яро вирвала,
І знов лягла, як вірний пес на сніг.
Любов боялась душу мою ранити,
Здаля плекала мрію про нас двох,
Оберігала сновидіння лагідно,
Під мерехтливим куполом зірок.
Ходою я підкралась несміливою,
І крізь вікна мереживний узор,
У карі очі – крила полохливії,
На мить одну занурила свій взор.
А там – безмежжя туги, спраги, трепету,
А там бездоння смутків і вагань,
А там любов і відчай переплетені,
Куди не глянь – одна там тільки я!...
Надворі злива поєднала всесвіти,
Земля і небо у одне злились,
Пропала лють у серці моїм безвісти,
І наші долі враз переплелись.
Любов впустила на поріг посидіти,
Дала їй чаю – руки відігріть,
Хотіла їй понад усе довіритись,
Хотіла вікна навстіж розчинить.
Так боязко, так сумнівно, хитаючись,
Непевно так, неначе у вісні,
Зробила крок, до неї наближаючись,
На зриві, на розриві, на межі!
До неї я хотіла, і не сміла я,
Не всі кордони спалені дотла,
Її чарівний смак я пригубила, та,
Здригалася від доторків, як лань.
Любов чекала, поглядом леліяла,
Зап’ястям милувалася моїм,
Не вимагаючи нічого, вірила,
І не просила вза´єму взамін.
Коли я повз проходила – не дихала,
Щоб подихом мене не зачепить,
Опісля – цілувала слід залишений,
Благала гріх її тяжкий простить.
А я давно-давно вже відпустила біль,
У небо, наче птаха, без жалю,
Не встигла просто вголос я признаться їй,
Що серцем своїм змученим люблю!
І що у ніч до ранку я дивлюсь, дивлюсь,
Не в силах стукіт серця усмирить,
І що за неї я усім Богам молюсь,
Щоб від печалей вберегли і бід.
Прийшла Любов, хоч я її не кликала,
Ба, навіть більше - проганяла геть,
Прийшла і залишилась, не покинула,
Переписала повісті сюжет…
