Всем кто следит за тем как у Женьки дела - приятная новость! На прошлой неделе была опубликована статья в нашей газете.
Все страшное позади, Женя уже 7 месяцев дома после пересадки сердца в Белоруссии. О Жене, подготовке и ходе операции, об ожидании и переживания, о новой жизни с новым сердцем ниже в статье из "ВісникЧ" №35 (1634), 31.08. 2017 г, автор Тамара Кравченко.
http://www.gorod.cn.ua/news/gorod-i-region/85136-evgen-koval-z-naumivki-koryukivskogo-raionu-z-peresadzhenim-sercem.html* * * *
Трансплантацію (пересадку) 30-річному Євгену Ковалю, колишньому водію шкільного автобуса, зробили у Мінську. Операція коштувала майже три мільйони гривень, їх виділило Міністерство охорони здоров’я України. На обстеження та реабілітацію допомагали зібрати люди.
— Якби нам МОЗ не поміг, він би вмер, — говорить мама Євгена, 58-річна Ольга Коваль, у минулому бухгалтер Наумівської сільради. — Як удруге син народився уже 7 місяців. Взагалі Євгену 30. Ми з ним сильно дружимо. Скільки сили було, помагала. А тепер він мені помагає. Євген посильно може працювати по господарству, на городі. Щодня п’є 16 штук пігулок. Було 46 чи 48. Пожиттєво питиме ліки проти відторгнення органа. Адже організм сприймає пересаджений орган як чужорідний, намагається його позбутися.
— Таблеток повна шухлядка, — показує дружина Юля, бухгалтер за фахом. — Частину ліків дають в обласній лікарні, у гематології.
«Ми твої другі тато і мама»
Про те, що потрібна #пересадка #серця, Євгену Ковалю сказали у серпні 2016 року в Національному інституті серцево-судинної хірургії імені Миколи Амосова.
— З Амосова поїхали робити коронарографію (дослідження судин) у клінічну лікарню «Феофанія» (лікарня для держслужбовців України. — Авт.). Там познайомився з Ольгою Олександрівною і Володимиром Георгійовичем Танськими, кардіологом і кардіохірургом. Сказали: «Ми беремо тебе в свої руки. Ми тепер твої другі мама й тато».
Вони готували до операції. Сказали зробити всі аналізи, які потрібні для пересадки серця. Я робив обстеження, збирав документи. І з ними поїхав у Міністерство охорони здоров’я у Києві. Щоб на чергу стати. Приїхав, перевірили документи — усе добре. Написав заяву. Я, такий-то такий-то, прошу виділити кошти на трансплантацію серця. Сказали: «Чекайте». Раз на тиждень збирається консиліум, вирішує, виділяти гроші чи ні.
Довго (до грудня) телефонували, нагадували. «Треба надзвонювати», — казала Ольга Олександрівна. Володимир Георгійович учив: «Не соромся, дзвони — хоча б раз на тиждень».
На початку місяця у грудні зателефонували мені з міністерства: «На вас виділяють гроші. Можете їхати у Мінськ». Сама операція — 100 тисяч доларів. Долар був по 28, отже виділили майже три мільйони гривень.
— Перед цим з Мінська отримали рахунок, у якому була вказана сума, — говорить дружина Юлія.
«Як донор з'явиться, подзвонимо»
11 грудня Євген поїхав у Білорусь. Але перед цим узяли машину (за кермом був знайомий) і поїхали, щоб побачити, скільки часу займе дорога, перетин кордону.
— Страховку брали, бо кордон просто так не проїдеш, — розповідає Євген. — У Білорусі платні дороги для іноземців. Купляєш якісь пищалки. Арки стоять над дорогою, ця штука (пищалка) піпкає, знімає гроші. Це система електронного збору плати за проїзд. Я казав: «Мені до Мінська». Порахували: 600 кілометрів, туди й назад. Розрахунок у доларах. Сказали на 600 кілометрів гроші покласти. Поклали гроші на цю штучку, що пишить, а як поверталися, решту автоматично скинуло на карту.
Побули у Мінську, сходили у РНПЦ — Республіканський научно-практичний центр трансплантації органів і тканин. До лікаря, що відповідає за іноземців. Нам сказали, що кошти виділені, але ще не перераховані, пересадка не оплачена.
Треба було зробити аналіз. Сказали: «Ждіть, поки перерахують гроші, потім зробимо». До знайомих (подружжя Костюків) пішли на квартиру, переночували. (Мама Валя, так називав господиню, родом з Росії, чоловік — з України, а живуть у Мінську. Сестра чоловіка — у Наумівці). Переночували. Думаємо: поїдемо додому. Звідки ж ми знаємо, коли гроші прийдуть.
Через тиждень Танський дзонить: «Сто відсотків перераховані гроші. Хочеш — скину на «вайбер» (телефонний зв’язок в Інтернеті) фото документа».
Костюки якраз були у Наумівці в гостях. Я разом з ними, сам (без дружини, без мами), поїхав на Мінськ. Пішов відразу до РНПЦ. Повідомили: «Треба госпіталізація. Щоб усі аналізи по-своєму зробити». На 6 чи 7 днів поклали для обстеження. Потім сказали: «Ідіть на квартиру. Як донор з’явиться, подзвонимо».
«Мозок відмирає, а серце б'ється»
— У Мінську на квартирі був місяць і три тижні. У січні був один донор, але по вазі не підійшов. Другий — підійшов. Двадцять якогось січня подзвонили, що нібито є, але ще невідомо. А першого лютого сказали, що є точно.
— Чоловічої статі?
— Стать — не обов’язково. Треба, щоб співпав зріст, вага і група крові. Близько 60 аналізів, щоб співпадання було. Кров на аналізи набирають і з донора, і з мене. Чим більше співпадінь, тим краще приживатися буде.
— Донор після ДТП?
— Не обов’язково. Буває, крововилив у мозок. Мозок відмирає, а серце б’ється.
— А у вашому випадку?
— Отакий випадок. Різниця у віці теж може бути. Це не страшно. Важливо, який спосіб життя вела людина. Щоб не пила. Щоб за собою дивилася.
Отже, першого лютого подзвонили, що є донор. Сказали: «Можете підготовлюватися і приходити. Зранку будемо дивитися». Сказали бритися повністю. Усе. Ноги, грудну клітину, під пахвами.
Відвели мене на 4 поверх. 13 пробірок крові набрали. Не так, як у нас у лікарні, що шприцом набирають. У вену вставляється канюля, з неї у пробірки швидко беруть кров. (Як у лабораторії «Сінево»).
Пішов готуватися до сну, та який там сон. Дали заспокійливу таблетку. Коротше, не спав ніч. Сказали, що операція буде о 6 ранку. А приїхали о сьомій - на початку восьмої. Роздягся повністю, голим — на каталку, тільки простирадлом накрили, і повезли.
З четвертого поверху спустили на другий ліфтом. До операційної заїхав. Запитав, котра година — і все, світло погасло. Ззаду хтось — хоп — поряд з обличчям маску поклав. Я вдихнув і відключився.
«Задоволений, що хоч прокинувся»
— Прокинувся увечері того ж дня. Темно було.
— Перше відчуття?
— Задоволений, що хоч прокинувся. Кашлянуть, а тут — ух, не можу. Відчув ту штуку, що у кадику стоїть. Наче груша, щоб дихати (для штучної вентиляції легень). Якийсь давали укол, довго витягували.
Пити відразу сильно хотілося. У шприц води набрали, із шприца тільки й пив.
Захотів — натис. Я на третій день уже став, біля ліжка постояв. На четвертий дозволили у туалет пройти. На шостий перевели до загальної палати.
Як витягли з трахеї ту штуку, підключили щось на палець і біля шиї. Осюди ніби гірлянда така вішається, на аорту, — показує. — І усе підключають для введення ліків. Тобто уколів багато не було. Воно моніторить, пікає. Потім там, де ця штука на аорті висіла, утворився тромб, згусток. Їздив у Київ, дивилися. Попив ліки (ксорел) — розсмокталося.
— Місяць — небагато для очікування органа.
— Наче й не багато. День народження, 30-річчя, там зустрічав. З мамою Валею і Андрієм Михайловичем, її чоловіком. На дачі біля Мінська. Ніякого спиртного, і телефон був постійно поряд, на випадок, якщо зателефонують. Рівно через місяць після дня народження, 2 лютого, пересадку зробили.
«Їсти відразу сильно хочеться»
— На шостий день з реанімації перевели у палату. Юля приїхала.
— Хотілося, щоб хтось їсти носив, — сміється Юля.
— Їсти відразу сильно хочеться, — говорить Євген. — Гормони дають, так усе підряд би з’їв. Якщо нема нікого з близьких родичів, у лікарні нормальне харчування. І сир, і омлет, і яйця варені, і картопля, курячі стегенця, риба, супи, борщі. Та хотілося домашнього. Юля готувала і приносила на двох. На мене і сусіда по палаті, Олександровича, теж українця. І котлети готувала, і м’ясо, і рибу. Захотілося сала. У лікарки запитали: «Можна смажене?» — «Звичайно, можна. Але потроху». Сало взяли у тьоті Валі.
Звичайна палата, але сторонні теж не заходили. Навіть докторша маску і перчатки надягала при вході. Поспілкувалися — вийшла, зняла, кинула у коробочку при вході.
— Скільки ви у масці ходили? (При пересадці органів дуже небезпечна інфекція).
— У Мінську — два тижні. А тоді купили в ніс такі штуки, як фільтри. У коробці три штучки. Ставиш. Півдня походив, сполоснув, вони сохнуть. Інші вставив.
Додому приїхав, у людних місцях — у масці або з фільтрами. Головне таблетки
почасово приймати. О 7 ранку, о 8-й, о 9-й. Тоді — о першій дня. І знову — о 7-й, о 9-й, о 10 вечора. А то було майже щогодини протягом дня. Таблетки Юля у таблеточницю (спеціальна коробочка) розклала.
З Мінська у Київ приїхали 17 лютого. Якраз у мамки день народження, — пригадує. — Юля автобусом приїхала, а я з Олександровичем — машиною, його забирав син.
Поїхав відразу у «Феофанію». Там був 6 днів. У «Феофанії» зробили УЗД і крапельницю, одна лишилася, проти відторгнення. Таблетки порозкладали, розказали, що і як пити. Набрали кров, провірили на такролімус (аналіз на відторгнення). Сфотографувався з іншими пацієнтами з України з пересадженими серцями, шість чоловік.
Приїхав у Наумівку. Ставав на ваги перед операцією, важив 74 кілограма. Коли хворів, було й 64. Приїхав додому — 87 кілограмів. Сім кіло скинув, зараз важу 80. Для мого зросту — метр 80 — нормально. Таблетки гормональні відмінили. Рухаюсь — то туди пішов, то сюди поїхав.
Набагато краще себе відчуваю після пересадки.
У 27 років захворів. Узимку в хаті тепло, 28 градусів, а мені холодно.
Три роки таблетки приймав, які розріджують кров. Ксорел. 940 гривень на 28 днів. Пенсію по інвалідності отримав, відразу віддав. Обстежувався у Києві. Сказали, що переніс хворобу на ногах. Спочатку писали, що кліщовий енцефаліт. Міокардіт — як ускладнення.
— Дуже за нього запереживали, як поїхав у Київ пролежати у інституті Стражеска, — говорить дружина. — На групі був, планове лікування. Приїхав дуже страшнючий, худющий, жовтий.
— Спав сидячи, задихався, — додає Євген. — Що не з’їси, виригав. Поїхали у Корюківську центральну районну лікарню. До Миколи Васяновича. Лікар у літах, досвідчений. Він сказав: «У тебе серйозна проблема. Не ображайся, кажу як є. Треба їхати в Амосова, там точніше скажуть».
* * *
- Трансплантація серця виконується на останній стадії серцевої недостатності.
- Українці для пересадки головного органа їздять за кордон. У Білорусь, Польщу, Францію, Німеччину, Індію. У нас такі операції не поставлені на потік через недосконале законодавство.
- У Білорусі перша пересадка серця виконана у 2009 році.
- З новим серцем люди живуть і 20 років (40 відсотків пацієнтів), і 25, і більше.
- Перша успішна пересадка серця була виконана у 1967 році у Південно-Африканській республіці.
- Щорічно у світі виконується більше 100 тисяч трансплантацій органів. Близько 5 тисяч — серця, 10 тисяч — печінки, 26 тисяч — нирок.
* * *
P.S. Ніколи не здавайтеся!