Не має за що дякувати. Два роки тому я була на конференції у Севастополі і мавши 2 години вільних вирішила подивитися місто. Що мене вразило, то це кількість людей на візках. Перше. що мені спало на думку, чому в Чернігові я не зустрічаю їх, адже наше місто не виняток і також має людей з особливими потребами. День так складався, що під час конференції нам показали майстер-клас,як допомагати людині, що на візку. Цей день був днем, що спонукав мене все частіше думати за тих, хто потребує не стільки нашої допомоги (бо вони навчилися давати собі раду самі) скільки нашої уваги.
Повернувшись до Чернігова, я поділилася своїми пережиттям з друзями, які допомагали мені з втіленням моєї мрії - дитячого центру. Тож ми внесли деякі корективи:) На початку ми переживали,що не зможемо прийняти всіх дітей з особливими потребами, та дійсність вийшла іншою ніж очікували. Бо насправді сьогодні через багаторічну стару радянську систему - відокремлювати (ізолювати) особливих людей від суспільства, обидві сторони не готові до співпраці. Батьки дітей з особливими потребами закриваються і залишаються зі своїми проблемами сам на сам, а всі інші намагаються не дивитися в їх сторони, бо не знають, як поводитися. Є ще категорія людей які звикли жити моя хата скраю. я нікому не заважаю й мені не заважайте: тому часто чую, як батьків дитини з особливими потребами попросили забрати дитя з садочка, групи, школи.
Я дякую тим сміливцям, хто почав цю тему, бо вони наважилися зрозуміти інших. Я переконана що в таки батьків виросте добра і чуйна дитина.