Він зайшов в «маршрутку» на зупинці
І, немов соромлячись себе,
Хлопець, у потертім камуфляжі,
Витягнув з кишені «УБеДе».
А водій, аж вирячивши очі,
Слиною по лобовому склі:
«Як мене вже всі ви задовбали!
Сунете ці «кірки» бойові!
Я пальне купую, запчастини,
Щоб вас задарма весь день возить?!
Почекаєш! Через півгодини
Сядеш в іншу. Якщо пощастить.»
Поряд дід поправив окуляри,
І мовчить як в рот води набрав.
З уст тонких не випустить і пари –
Його син ніде не воював.
Мужичок, навпроти мене мнеться,
(Видно похмелитися б йому).
Тільки гляне, зразу ж відвернеться.
Він не захотів йти на війну.
Ззаду он прищавий ПеТеУшник,
До вікна з байдужістю припав,
І спокійно поправля навушник.
(Татко «відкосив», не воював).
Збоку жінка, й хлопчики-політки:
«Ну то що ми їдемо, чи ні?!»
В неї чоловік на заробітках
У Росії, а не на війні.
Не здригалась, як дзвонив «мобільний»,
Не молилась потай від дітей.
Бо у неї «чоловік – цивільний».
Він заробить для сім’ї грошей.
І «маршрутка», що мовчала доти,
Загула. Хто цитькав, хто кричав.
Не сказавши навіть слова проти,
Хлопець вийшов. А я …. Промовчав.
Я боявся сварку розпочати,
Я оце цькування попустив.
Я боявся захистить солдата,
Що мене на Сході захистив.
Я дивився через скло на нього,
Чуючи як в скронях аж гуде.
А АТОшник, став біля дороги
І поклав в кишеню «УБеДе».
А мені аж вдарив жар в обличчя,
Я себе картав і зневажав,
Що не вийшов і не став в узбіччя
З хлопцем, що за мене воював.
