"світ не без добрих людей. "Не треба рятувати весь світ, врятуй хоча б одне життя..."
Мене звуть Олександр Редчіч, мені 20 років. Зараз я живу в Ніжинському будинку-ітернаті. Я сирота, ніколи не знав своїх батьків, а так хочеться мати хоча б одну рідну душу! Моє найбільше бажання — знайти якусь порядну сiм’ю, яка дала б мені частинку своєї любові і тепла, а я допомагав би їй чим міг. Вже зараз я вдячний всім, хто відгукнеться на моє звернення, а за тих людей, які приймуть мене у свою сім’ю, буду молитися все життя, Олександр ». Цей лист від хлопця-інваліда «Гарт» опублікував майже п’ять років тому — в №14 від 7 квітня 2011 року. Хто б міг подумати, що завдяки кількох рядках він все-таки знайде родину, про яку мріяв. Але … в душі Саші досі жевріє надія, що коли-небудь він зустрінеться зі своєю рідною матір’ю і що у самостійному житті зможе створити власну сім’ю.
«Як добре вміти ходити!»
— У Ніжинський будинок-інтернат я потрапив у 4 роки, — розповідає Саша. — Тоді мені не тільки ходити — сидіти було важко. Величезне спасибі завідуючої нашого закладу, вихователям, няням! Вони подарували мені друге життя — поставили на ноги. Досі пам’ятаю, як робив з ними різні вправи, як ходив, тримаючись за стіни і столи. Пам’ятаю, як завідуюча переконувала: «Ти у мене обов’язково будеш ходити!» Це зараз все так просто і легко звучить, але пройшло цілих 5 років, поки я зміг самостійно стати на ноги. Досі пам’ятаю той панічний страх — що буде, якщо відірвеш руки від опори? Зате тепер кожен день дякую цим людям і думаю: «Як добре вміти ходити!»
Тим, хто не знає історію хлопця, зараз його зовнішній вигляд майже ні про що не скаже. Хоча народився він зі страшними патологіями — важкою формою ДЦП, вовчою пащею, заячою губою …
— Звичайно, коли підростав, розумів, що у мене не така особа, як у інших дітей, і дуже мріяв, що колись це зміниться. На щастя, мрія збулася. Завідуюча інтернатом дуже довго шукала лікарів, які змогли б прооперувати мене, і їй це вдалося. Мені зробили чотири операції, і я став таким, як зараз. Так, шрам над верхньою губою є, він добре помітний, але це ніщо в порівнянні з тим, що було. Ось тільки дефекти мовного розвитку, на жаль, нікуди не дінуться, — зітхає хлопець.
Дивлячись на своїх друзів, які мали сім’ю або хоча б опікунів, Саша їм заздрив і мріяв, щоб і у нього хтось був.
— Іноді так прикро ставало, навіть плакав, — зізнається він. — До деяким дітям батьки хоч на свято приїжджали, а я все один і один. Подивлюсь, як інші інтернатівці з рідними обіймаються, і сльози самі котяться. Вже коли виповнилося 20, виклав в Інтернеті невелике оголошення про те, що шукаю сім’ю. Людей дзвонило чимало, але, як тільки чули мій голос і дізнавалися, що в мене ДЦП, інтерес пропадав. Якщо чесно, навіть не думав, що знайдеться людина, яка по-справжньому захоче забрати мене в сім’ю. Але, виявляється, чудеса бувають …
Подарунок долі на Великдень
Перед Великоднем Саші зателефонувала жінка з села Лопатні Ріпкинського району. Сказала, що прочитала замітку в «Гарті» і хоче з ним познайомитися. Спочатку хлопець думав, що все закінчиться, як завжди: назве свій діагноз — і більше цієї людини не почує. Але Світлана Кухта (тоді їй було 44 роки) налаштована була рішуче.
— Шкода мені його стало, — зізнається вона. — Кожна людина, а тим більше дитина, потребує душевного тепла. Із замітки я не зрозуміла, що Саша інвалід, адже його діагноз вказаний не був, однак це не мало значення.
Після співбесід з керівництвом інтернату та паперової тяганини Світлана Григорівна стала Сашиним опікуном. Тепер кілька разів щороку він приїздить до неї в гості, їздить в Ніжин і вона. І головне — вже не перший рік Саша називає її мамою.
— Буває у нас всяке, — говорить Світлана Григорівна. — І похвалити можу, і пожурити. Ставлюся до Саші, як до своєї дитини (у неї дві дочки: Ольга — ровесниця Саші, Віка молодша — їй 11 років. — Авт.). Знаю всі достоїнства і недоліки його характеру, знаю, що він може зробити, а чого немає. Уживаємося добре. Дочці не були проти, коли я сказала, що хочу стати опікуном. Разом з ними намагаємося привчити Сашу до самостійного життя, щоб у майбутньому він все-таки зміг створити власну сім’ю.
