Юрий Могилюк
25 апреля в 21:59
Орлов В. Я. Спеціаліст вищої категорії. Викладач-методист Чернігівської музичної школи №2 ім. Є. В. Богословського
Конкурс!.. Конкурс!.. Конкурс!..
Останнім часом в спілкуванні між собою викладачі-гітаристи музичних шкіл все частіше і частіше висловлюють певну стурбованість атмосферою непомірного ажіотажу навколо конкурсів і в зв’язку з конкурсами.
Мабуть настав час чесно, відверто, широко і всебічно обговорити становище, що на разі склалося.
Наприклад, більшість викладачів чудово розуміють наскільки шкідливо для формування особистості учнів надмірно рання участь хоч і здібних, але в широкому сенсі нестиглих музикантів, навіть у внутрішкільних конкурсах, не кажучи вже про змагання більш високого рівня. Однак непомірна конкурсна лихоманка примушує їх все-таки готувати своїх учнів до цих безкінечних, непосильних баталій.
В чому ж причина таких їх дій? Скажемо відверто, головна з них – це існуючі на даний момент критерії оцінки роботи викладачів в музичних школах. Так, якщо в минулі роки якість педагогічної праці оцінювалася здебільшого кількістю учнів, що вступили до музичного училища, то на сьогодні – наявністю конкурсних нагород. Саме в такому випадку викладачі удостоюються різноманітних похвал з боку керівництва: бачте, вони показали чудовий результат – вивели своїх учнів в лауреати! Їм надають статус «міцних» професіоналів, дійсних патріотів школи. Вони отримують право на позачергову атестацію, присвоєння педагогічних звань і т. д., і т. п.
Все це нібито і непогано. Але це є лише один бік медалі. Між іншим, існує ще одна категорія викладачів, які не спокушаються всіма цими «благами», а скромно, без суєти і поспіху, маючи силу волі не прискорювати події, не менш добросовісно і професійно навчають своїх вихованців. Прищеплюють любов до музики та музикування: читають з листа, акомпанують, складають музику, імпровізують. Розвивають музичний слух (ритмічний, ладовий, фактурний, мелодичний), музичну пам’ять у всіх її різновидностях. Навчають розумінню художніх законів мистецтва, музичній логіці, музичному мисленню, вмінню інтерпретації. Формують повноцінний технічний апарат. Іншими словами, працюють на перспективу, розуміючи, що всьому свій час, що участь в конкурсах не повинна бути самоціллю. Про конкурси, вважають вони, можна говорити лише тоді, коли учень буде готовий, як писав Р. Ж. Відаль «сказати краще, ніж інші, про те, що вже було сказано». І, що ще більш важливо, – в учнів має визріти потреба поділитися своїми почуттями та переживаннями з публікою.
Однак, при цьому, чесна, клопітка та безкомпромісна робота таких викладачів ніколи не отримує достойного визнання з боку керівництва тільки тому, що їх учні не беруть участь в конкурсах, а значить, не приносять певних дивідендів у вигляді дипломів та грамот, так необхідних їм для звіту перед вищим керівництвом. Зате, з пафосом підносять і розхвалюють тих, хто покладаючись на випадковість та везіння, добувають таки ці нагороди. Хоч частіше всього такі перемоги дуже сумнівної якості. Це замки на піску.
Більшість «переможців» іноді не можуть назвати навіть тональностей виконуваних ними творів, не кажучи вже про тональний план, засобів його вираження та впливу його на зміст. Зовсім не знають, які типи мелодичних малюнків (кульмінаційний, без кульмінаційний, проміжний) використовуються в даних п’єсах, а значить, і характерних особливостей їх формування: протиходи, кружляння, розмахи, різного виду оспівування, стрибки, ступенєво-контрастні рухи, протиставлення, заповнення. І, як наслідок, не вміють виразно їх виконувати. Недостатньо осмислюють характерні жанрові особливості, кожен з яких має своє коло типових інтонацій з характерним образно-змістовним началом. Не розуміються на функціональних особливостях таких інтонацій де одні з них, наприклад, направлені на вираження емоцій, почуттів, настроїв, інші – на вираження характеру явищ, персонажів, їх індивідуальних особливостей, треті встановлюють жанрові зв’язки, підкреслюють їх природу і таке інше. Особливо не відчувають і не розуміють ролі кадансів в розвитку музичного твору. Погано володіють фактурою, без розуміння суті якої неможливо забезпечити процесуально-часове становлення цілого , як з боку композиції-форми, так і з боку художньої образності, її естетичних та жанрово-стилєвих рис. Виникає парадоксальна ситуація: а) не знають, не чують, але грають; б) не знають, не чують, але перемагають; в) не знають, не чують, але «конкурсують»!?
Необхідно підкреслити, що в даній ситуації головна небезпека навіть не з музично-професійного боку, а з морально-етичного. Викладачі в гонитві за лауреатством, можливо, самі того не розуміючи, удобрюють грунт, на якому виростуть бур’яни конформізму, лицемірства та цинізму. Бажано чи небажано у таких «переможців» розвивається бундючність, зазнайство, хибне розуміння своєї винятковості, формується пристрасть до «спортивних досягнень» у мистецтві, що може досить негативно позначитись на їх подальшій творчій долі.
Показово, але на хвилі конкурсоманії у нас все якось занадто спрощується, забуваючи про значення таланту та покликання в мистецтві. Тоді як для кожного викладача мають стати аксіомою розумні та справедливі слова письменника Л. Леонова, котрий писав: «Не можна безкарно знімати «святість» з мистецтва, стверджуючи, що кожний зможе, якщо піднатужитися… але, крім так званої наполегливої праці, потрібна ще одна спеціальна річ, яка зветься талантом»!
Абсолютно також неприпустимо використовувати участь у конкурсах, як стимулюючого засобу музичної педагогіки. Слушно буде, у зв’язку з цим, привести далекоглядне, мудре висловлювання тонкого затока дитячих душ режисера С. Образцова: « Заохочувати заняття дітей мистецтвом за допомогою різних конкурсів на кращий малюнок, краще читання віршів, краще виконання танцю, з моєї точки зору, дуже шкідливо… Писати натюрморт на міжрайонний конкурс образотворчих гуртків – це значить любити не колір, не форму, не частину сонця на скатерці, а грамоту міськради… Я вже бачу, який художник виросте з цього хлопчини і яку картину запропонує він журі на виставку в Манежі…».
Після всього сказаного у читаючих може скластися враження, що автор виступає за повну відміну учнівських конкурсів. Аж ніяк! Підготовка до них спонукає учнів до наполегливої праці, укріплює волю, виховує артистичні якості, сприяє своєчасній профорієнтації. Конкурси, якщо це дійсно представницькі творчі змагання з високим рівнем виконавської майстерності, де співставляються різні художні напрямки, виявляються нові видатні таланти, де має місце творче спілкування конкурсантів та членів журі, де такі змагання сприяють розширенню кола любителів музики, і по тому перетворюються в свята музичного мистецтва – такі конкурси необхідні, і участь в них можна тільки вітати.
А насправді все відбувається з точністю до навпаки. Вибираються другорядні, комерційні конкурси, різні обрядові фестивалі-оглядини, «перемоги» в яких є здебільше реалізацією честолюбства викладача (ось я який!), ніж турботою про становлення творчої самобутності, самостійності, музичності учнів. Питання творчого виховання відступають тут на другий план. Головне, визубрити дві-три «надійних» п’єси і встигнути «прогнати» їх на черговому конкурсі. Особливо завзяті мисливці за нагородами здійснюють це майже щомісячно. І як наслідок, ми дійшли до того, що тепер «…в музичних школах більше вчать музиці не як мові, а як техніці виконання – технократичному скелету без життя» ( А. Арнонкур).
Таке становище, коли навчання скеровано головним чином на заучування творів для потреб чергових конкурсних змагань, стає в майбутньому тим замкнутим колом, яке ускладнює учням глибоке осмислення навколишнього світу, широке пізнання мистецтва взагалі вирватись із якого, навіть талановитим учням, майже неможливо. Чи не це мав на увазі А. Б. Гольденвейзер, коли казав: «Мені здається, нерідко феноменально обдаровані діти стають в майбутньому далеко не тими, якими обіцяли стати. Саме тому, що їх недостатньо оберігали в дитинстві».
Хотілося б мати надію, що керівники шкіл і ті, кому вони мають звітувати про «успіхи» нарешті зрозуміють, що на сьогодні різноманітні благопристойні «звіті», «показники» – явище рудиментарне, і які до того ж зовсім не відображають дійсного стану речей в даному навчальному закладі. Більш перспективно було б вищому керівництву потурбуватися про створення належних умов для розроблення і засвоєння напрямків, що сприяють художній, науковій та педагогічній своєрідності кожної школи. Допомагати знаходити можливості та сили прокладати шлях новому, прогресивному в шкільній музичній педагогіці та виконавстві. І, мабуть, більш правильно було б роботу школи та викладачів оцінювати не по кількості конкурсних нагород, а по їх внеску в справу музично-естетичного навчання та виховання підростаючого покоління, як майбутнього освіченого культурного прошарку держави.
Слід пам’ятати мудрі слова англійського філософа Дж. Локка, який писав ще у XVIII ст., що: «Від правильного виховання дітей залежить благополуччя всього народу».
Орлов В. Я.
Спеціаліст вищої категорії
викладач-методист Чернігівської музичної школи №2
ім. Є. В. Богословського
